ЗМІСТ
Вступ.
Розділ І. Теоретико-методологічні засади вивчення драматургії Лесі Українки з позицій філософії екзистенціалізму.
Розділ ІІ. Проблема національного буття в екзистенційних шуканнях
Лесі Українки.
2.1. Пошуки виходу з ситуації національної неволі (драматичні поеми "Вавилонський полон", "На руїнах", "В дому роботи, в країні неволі").
2.2. Проблема свободи в драматичних поемах Лесі Українки "Осіння казка",
"В катакомбах", "Бояриня"
2.3. Нація на межі буття і смерті (драма "Кассандра")
Розділ ІІІ. Проблема особистісного вибору в драматургії Лесі Українки.
3.1. Онтологічні виміри особистого в драматургії Лесі Українки ("Три хвилини", "Руфін і Прісцілла", "Йоганна, жінка Хусова", "На полі крові").
3.2. Осмислення феномену любові в драмах "Блакитна троянда", "Прощання", "Одержима", "Айша і Мохаммед".
3.3. Проблема "митець і суспільство" в екзистенційній інтерпретації Лесі Українки (драми "У пущі", "Оргія")
Розділ ІV. Синтез екзистенційної проблематики в драматургії
Лесі Українки.
4.1. Особистість у складних перипетіях історії (драма "Адвокат Мартіан")
4.2. Випробування владою в екзистенційних вимірах драми
"Камінний господар"
4.3. Екзистенційна проблематика драми-феєрії "Лісова пісня".
Висновки.
Література
ВСТУП
Драматургія Лесі Українки є яскравим взірцем модерного тексту, що виявляє значний філософський потенціал художнього мислення письменниці. Творчі шукання видатного українського драматурга йшли в руслі оновлення та поглиблення ідейно-художнього змісту національного письменства. Разом із тим вони засвідчили органічний зв'язок філософської антропології Лесі Українки із європейською філософією ХІХ - ХХ століть, зокрема із її екзистенціальними орієнтаціями. Сучасні дослідники роблять висновки про те, що авторка "Лісової пісні", "Камінного господаря" "певною мірою виступає попередницею європейського екзистенціалізму [, с. ]".
Витоки екзистенціалізму вчені вбачають у поглядах античних філософів (Сократ, Платон, Діоген), вченні "отців церкви" (Августин Блаженний), а також у філософуванні Б. Паскаля, С. К'єркегора, Ф. Ніцше. До формування класичного етапу екзистенціалізму в ХХ століття цей напрям мав значну традицію в історії світової філософії та мистецтва.
Розглядаючи проблему початків та кінців нових ідеологічних епох, Д. Чижевський відносить екзистенціальну філософію до третього типу "початків" духовних течій: "Це - виставлення певної програми, але не нової, а такої, що свідомо повертається до якоїсь старшої традиції, що в деяких випадках була репрезентована в минулому, ще один раз [, с. ]". Дослідник ілюструює цю тезу яскравим прикладом: "Гайдеґґер виступив з думками, що не були вже новими. По-перше, вони одночасно були вже підготовлені працями іншого "екзистенціаліста", Карла Ясперса, по-друге, сам Гайдеґґер (менше Ясперс) нав'язує свої думки до думок старшого письменника, що його навіть було забуто, але що його з насолодою читали ширші кола. Цим попередником екзистенціалізму є данський філософ . Сьорен Кіркеґор [, с. ]".
До основоположників екзистенціалізму відносять німецьких філософів М. Гайдеґґера та К. Ясперса, до послідовників - російських мислителів М. Бердяєва, Л. Шестова, іспанських - Х. Ортегу-і-Гасета, М. Унамуно, італійського - Н. Аббаньяно, французьких - Г. Марселя, Ж.-П. Сартра, А. Камю, М. Мерло-Понті, ізраїльського - М. Бубера.
Екзистенціалізм виник як своєрідний протест проти засилля мас, розповсюдження масової культури, проти доби, в якій "ординарна людина проголошує та накидає право ординарності або ординарність як право [, с. ]". Філософи-екзистенціалісти відчули наростання в суспільстві процесу, який ґрунтовно осмислив Х. Ортега-і-Гасет у відомій праці "Бунт мас" (). За спостереженням іспанського мислителя, маса почала бунтувати, розчавлювати "під собою все, що відмінне, незвичайне, індивідуальне, кваліфіковане й добірне"; вона оголосила смерть індивідуальності, натомість звеличила колектив посередностей [, с. ].
У такій ситуації назріла потреба у новій філософській системі, яка б реанімувала особистість, її право на неповторний і самобутній внутрішній світ. Такою і стала філософія екзистенціалізму. Це, за словами В. Пахаренка, "одна із найбільш поширених і авторитетних світоглядно-мистецьких систем (течій) ХХ - початку ХХІ ст., що акцентує увагу на індивідуальному існуванні та самовираженні людини [, с. ]".
Оскільки основна тема екзистенціалізму - це тема людського існування, долі особистості у сучасному світі, яка близька кожному митцю, то цей напрям став популярним серед мистецької еліти, зокрема письменницької. Слушним є вислів Н. Михайловської, що це вчення - "плід інтеграції літературного-художнього і філософського мислення [, с. ]".
Ідеї, покладені в основу екзистенціальної філософії, знайшли своє відображення і в творчості українських мислителів, письменників, зокрема Г. Сковороди, М. Гоголя, Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка, В. Винниченка, В. Стефаника, В. Підмогильного, М. Хвильового, Є. Плужника, Т. Осьмачки, В. Стуса, В. Шевчука. Сучасні дослідники наголошують на особливому зв'язку екзистенціалізму з характером вітчизняної філософської думки. Українська ментальність, за спостереженням Н. Михайловської, - сприятливий ґрунт для розвитку й формування екзистенційно-кордоцентричного типу філософування [, с. ].
На екзистенційно-антропологічному характері української ментальності наголошують вчені-етнопсихологи та філософи. У праці В. Яніва "Нариси до історії української етнопсихології" знаходимо цінні міркування про специфіку національного характеру українців: "Українець - це інтровертивна людина, з сильним відчуттям свого "я" і бажанням самовияву назовні, яке прямування вирішує про приналежність українського народу до індивідуалістичного культурного циклу. Заглиблений у собі і маючи відчуття гідності, він прямує до повалення всяких обмежень особистої свободи. [, с. ]".
Спостереження В. Яніва над особливостями національного характеру перегукуються із твердженням філософів А. Бичко та І. Бичко, що українцям властивий "індивідуалізм, поєднаний з ідеєю рівності, з повагою до окремого індивіда та його свободи, гостре неприйняття деспотизму, абсолютної монархічної влади [, с. ]". Саме тому, за словами дослідників, "на світоглядно-ментальному рівні український національний характер виявляється у домінуванні в ньому екзистенціальних (орієнтованих на окремішне людське існування в усьому розмаїтті його емоційно-психологічних виявів) мотивів, у плюралістичному (поліфонічному) баченні навколишнього світу, у діалогічному спілкуванні з природним і людським оточенням [, с. ]".
Творчість Лесі Українки базується на українських ментально-світоглядних підвалинах, тому екзистенційно-кордоцентричний тип філософування - основа її філософської системи. Погоджуємося із висловлюванням О. Онуфрієнко, що "екзистенціальний порив Лесі Українки був зумовлений неоромантичним світовідчуттям . і спирався на українські літературно-мистецькі традиції, для яких провідним завжди був внутрішній світ людини, її індивідуальне неповторне екзистенційно спрямоване буття [, с. ]".
Специфіка філософського дискурсу Лесі Українки зумовлена потужним морально-етичним, гуманістичним потенціалом її творчості, яка звернена до аналізу актуальних екзистенційно-антропологічних проблем.
У філософській системі Лесі Українки буття окремого індивіда проголошується найвищою цінністю. На цій основоположній тезі базується і вчення екзистенціалістів.
У статтях "Новейшая общественная драма" і "Винниченко", де обґрунтовується неоромантична естетика авторки, утверджується неповторність внутрішнього світу кожної особистості. У першій праці Леся Українка відзначає: "Неоромантизм прагне звільнити особистість у самому натовпі, розширити її права, дати їй можливість знаходити собі подібних і, якщо ця особистість активна і діяльна, підносити до свого рівня інших [, с. ]". Поетеса вбачає в неоромантичному героєві особистість вольового чину, яка, будучи внутрішньо вільною, до свого рівня підносить і інших людей.
Суть "гуманістичного індивідуалізму" Лесі Українки (вислів В. Гуменюка) розкривається у статті "Винниченко": ". Кожна особистість суверенна, . кожна людина, якою б вона не була, є героєм для самої себе і частиною середовища стосовно інших [, с. ]". На думку письменниці, "істинний новоромантик зневажає не сам натовп, тобто не осіб, які складають натовп, а той рабський дух, який змушує людину добровільно зараховувати себе до натовпу, як до чогось стихійного, такого, що поглинає, нівелює, стирає індивідуальність [, с. ]". Ідея натовпу як нівелюючої індивідуальність спільноти перегукується із концептом "маси", про який писав Х. Ортега-і-Гасет у вище цитованій праці "Бунт мас".
Характеризуючи світоглядні засади філософування С. К'єркегора, дослідниця П. Гайденко відзначає: " . Філософія К'єркегора екзистенціальна у тому сенсі, що в ній знайшло свій вираз духовне життя самого філософа, який писав завжди про те, що його особисто хвилювало .; але духовне життя - не "приватне життя" у звичному розумінні цього слова, його не можна вивести, прив'язуючись до тих чи інших фактів біографії філософа. [, с. ]". І далі: "Чим більш духовним життям живе людина, тим більше те, що хвилює її, виходить за межі зовнішніх фактичних подій її біографії і вбирає в себе біль цілої епохи, - а це якраз і мало місце у випадку з К'єркегором [, с. ]".
Це зауваження слушне і стосовно Лесі Українки. Її філософська система базувалася на особистому переживанні трагічних катаклізмів епохи і увібрала в себе всі її болі та сподівання.
Сучасний стан вивчення творчості Лесі Українки попри поліваріантність її наукових осмислень усе ж виявляє потребу в більш детальному дослідженні драматургії письменниці в ракурсі понять екзистенціальної філософії, у цілісному трактуванні філософського змісту творів у його зв'язках із поетикою, формою художнього вираження ідей авторки. Актуальність
- Київ+380960830922