РОЗДІЛ 2
КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ
Визначення політичних детермінантів вступу до Європейського Союзу нових членів потребує детального розгляду як класичних євроінтеграційних теорій, так і новітніх концепцій розширення ЄС. Класичні теорії фокусують увагу на дослідженні політичних чинників інтеграції суверенних держав і політико-правових механізмах євроінтеграційних процесів. Новітні концепції розширення Євросоюзу слугують розв'язанню політичних проблем регіонального співробітництва, що потребує спільних рішень, і створенню політичних передумов поступового входження держав, що інтегруються, до загальноєвропейського простору безпеки та їх участі у європейських і євроатлантичних політичних структурах.
Разом з тим, теоретичний доробок дослідників євроінтеграційної проблематики дотепер не містить аналізу політичних аспектів процесу вступу до Євросоюзу нових членів, що утрудняє наукове прогнозування як майбутнього розвитку об'єднаної Європи, так і розробку ефективних інтеграційних стратегій політичними елітами тих європейських держав, питання про членство яких залишається відкритим. Досі політологами не запропоноване обгрунтоване пояснення того, які фактори детермінують прийняття політичних рішень союзними інституціями щодо інтеграційних намірів держав-кандидатів на вступ і держав-партнерів ЄС.
З ціллю визначити умови інтенсифікації двостороннього політичного співробітництва України з Європейським Союзом, що об'єктивно прискорила б реалізацію європейського вибору і набуття Україною повноправного членства в Євросоюзі, необхідно зіставити висновки представників різних теоретичних підходів щодо таких проблем, як поглиблення політичної взаємодії суб'єктів євроінтеграційних процесів, співробітництво із зміцнення європейського простору безпеки, зменшення політичних ризиків процесу розширення ЄС.
2.1. Поглиблення політичної взаємодії суб'єктів євроінтеграційних процесів
Ідея інтенсифікації політичного співробітництва посідає центральне місце в концептуальному обгрунтуванні методів реалізації політики розширення ЄС на Схід. Саме необхідність поглиблення політичної взаємодії суб'єктів євроінтеграційних процесів є найбільш поширеною тезою багатьох політологічних шкіл, серед яких інтерговернменталізм та його сучасні модифікації, неофункціоналізм, конструктивізм, а також різноманітні версії теорії міжнародних режимів і глобального управління. Незважаючи на розбіжності в підходах, головним питанням, що аналізується в рамках зазначених теорій, залишається роль держави в інтеграційному процесі.
Державницько-центристська парадигма, що її представлено в роботах прихильників інтерговернменталізму, розглядає європейську інтеграцію як результат продовження внутрішньої політики держав-учасниць через відстоювання їхніх національних інтересів в наднаціональних політичних інституціях, при цьому створення й функціонування міждержавних організацій слугує виключно зазначеним цілям [124, 85-86].
Мультицентристська парадигма, яка є характерною для представників теоретичних шкіл трансакціоналізму, неофункціоналізму, конструктивізму, а також теорії міжнародних режимів і взаємозалежності, включаючи держави до числа основних акторів процесу інтеграції, разом з тим підкреслює самостійну роль Євросоюзу в міжнародному житті як наднаціональної організації, якій суверенні держави делегували частину своїх владних повноважень. На відміну від послідовників державно-центристської парадигми, якими визнається значущість лише "високої" політики, тобто питань війни, миру, національної безпеки, мультицентристська парадигма розглядає й аспекти так званої "низької" політики, в тому числі проблеми економічного і культурного співробітництва, співробітництва в соціальній сфері як не менш важливі для розвитку міжнародних зв'язків.
Найбільший науково-дослідницький внесок в обгрунтування концепцій політичної взаємодії в ході євроінтеграційних процесів було зроблено прихильниками двох діаметрально протилежних теоретичних підходів - неофункціоналізму та інтерговернменталізму, які з кінця 1950-х - початку 1960-х років і дотепер незалежно один від одного працюють над проблемами політичного співробітництва в євроінтеграційному процесі.
Закономірності європейської інтеграції були досліджені засновником неофункціоналізму Е.Хаасом, політологом німецького походження, викладачем університету Берклі (США), який в 1958 р. в книзі "Об'єднання Європи: політичні, соціальні та економічні сили, 1950-57 рр." проаналізував діяльність Європейського Співтовариства вугілля та сталі (ЄСВС) [497]. Зазначена публікація та його подальші роботи започаткували один з найбільш впливових і на сучасному етапі напрямів політологічного дослідження європейської інтеграції. Незважаючи на те, що розвиток Європейських Співтовариств відбувався незалежно від будь-якого теоретичного підходу, існував очевидний взаємозв'язок між практичними методами інтеграції, що їх застосовували розбудовуючи Співтовариства Ж.Монне і його однодумці, і теоретичними розробками неофункціоналістів. Політолог Б.Розамонд навіть зауважив, що неофункціоналістська інтеграційна теорія може бути визнана "уповноваженою версією європейської інтеграції" [677, 51].
Фактично Е.Хаас продовжив традиції функціоналізму, назва й походження якого пов'язані з теоретичним доробком Д.Мітрані, англійського політолога румунського походження, автора ідеї глобальної секторальної інтеграції як засобу упередження конфліктів. Д.Мітрані підкреслював значущість функціональної інтеграції у визначених секторах, яка, з його точки зору, хоч і була далекою від ідеальної, проте мала оцінюватись насамперед за конкретними результатами в кожній сфері співробітництва [604; 605, 345-386; 606]. Услід Д.Мітрані, який стверджував, що "розповсюдження павутини" міжнародних агенцій в різних галузях діяльності призведе до обмеження політичного протистояння між державами шляхом поступової інтеграції інтересів і життя усіх націй [604, 72-73], Е.Хаас розвинув ідею "постнаціональни
- Київ+380960830922