РОЗДІЛ 2
СТИЛЬОВІ ДОМІНАНТИ
ВИДОВИЩНОЇ І ДРАМАТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ
ДАВНЬОЇ УКРАЇНИ
Виявляючи стильові домінанти видовищної і драматичної культури дохристиянських
часів та Київської Русі в контексті раннього християнства візантійського зразка
та європейського середньовіччя, у даному розділі дисертант визначає коло
дискусійних питань, пов’язаних з переглядом усталених поглядів та уявлень. Адже
більшість авторитетних дослідників українського театру, літератури й
етнографії, вказуючи на існування драматичних зародків в "людових обрядах",
ведуть історичний відлік лише з "Шкільного театру". Перебільшуючи вплив
Західної Європи на українське сценічне і драматичне мистецво, вони часом
ігнорують пізніші побутово-сатиричні інтермедії, тісно пов’язані з народним
життям та ігровими праджерелами, універсальність ігрового полістилістизму —
засадничій культурфілософській концепції дисертації.
Іван Франко, вбачаючи "зав’язки драматичних дійств у народних обрядах і грах
старої Русі" [254, с. 295], вважав, що театр "занесений до нас із Заходу" [254,
с. 293]. Дмитро Антонович, виявляючи свою зацікавленість його першими
зародками, починав відлік українського театру від 29 серпня 1619 року, коли в
містечку Камінці Струмиловій, недалеко від Львова, на ярмарку було виставлено
дві українські інтермедії, або інтерлюдії, вставлені між діями польської драми
бакалавра і львів’янина Якуба Гаватовича [8, с. 8].
Михайло Возняк, віддаючи належне драматичним елементам в українському
народному житті і словесності, категорично стверджував, що "справжні початки
українського театру завдячуємо західній Європі, в першій мірі польським
впливам" [36, с. 9]. Водночас він писав: "Українське весілля — це своєрідна
релігійно-побутова драма. Ця прикмета українського весілля, що кожному обрядові
товаришить пісня, яка поясняє його, що кожна поява й акція молодого, молодої,
сватів, бояр, дружок поясняється відповідними піснями, зближає наше весілля до
старовинних клясичних містерій або трагедій Софокла з їх хором, строфами й
антистрофами. Коли весілля розглядати яко релігійно-побутову епопею,
представляє вона такі важніші моменти: 1) сватання, 2) заручини, 3) печення
короваю, 4) дівич вечір, 5) виття гильця, 6) посад, 7) вінчання, 8) покриття
молодої, 9) супруже ліжко й 10) свято по щасливім заключенню супружа" [36, с.
6].
Ставлячи "народний" український театр поза головні історичні періоди розвитку,
але ж сприймаючи "власне рух у широкому розумінні цього слова" "чистою формою
театрального мистецтва" [108, с. 34], Олександр Кисіль вважав, що "в народній
поезії українській знаходимо те, з чого за інших історичних обставин міг би
ровинутися театр. Це окрушини (шматочки-ред.) давніх поганських свят,
зв’язаних, як звичайно, у всіх хліборобських народів з різними моментами стану
природи й сонця; головними з них були моменти повороту сонця від зими до літа й
відродження природи, що вони після прийняття християнства були пристосовані до
свят християнських: різдва, нового року, масниці, весняних свят і т. ін." [108,
с. 37].
Російська дослідниця старовинного українського театру Людмила Софронова,
дотримуючись ідеї зворотного зв’язку обряду і театру та прив’язаності
українського театру до католицької церкви, також віддає належне його ритуальній
природі [225, с. 7]. "Обряд видовищний, — пише дослідниця, — і його
видовищність розрахована на велику кількість глядачів. Обряд може проходити і
таємно, але видовищний його ряд все одно присутній. Він зберігає візуальну
орієнтацію... Будь-який обряд виявляється у вербальному, акціональному і
предметному планах і має стабільний елемент гри, притому із сакральним
значенням, яке зберігається при розпаді обряду, існує в реліктах обряду, а
також при його зовнішньому співпадінні з побутовими діями" [225, с. 146-147].
Лише Михайло Грушевський та науковці української діаспори визнають за давніми
театральними формами право вважатися початком українського драматичного і
видовищного мистецтва. Григор Лужницький, вишукуючи характеристичні елементи
праукраїнського театру, пов’язує їх "з одного боку з природою, серед якої жили
наші предки, так з другого боку із прикметами української вдачі, духовости й
світогляду" [158, с. 4].
"Отже, — підсумовує Степан Чорній, — праджерела історії українського театру
треба шукати тільки у прадавньому народному танково-музичному мистецькому
вияві, для якого сценою була прекрасна українська природа, бо на лоні цієї
природи відбувалася танкова поетично-музична дія... український степ був сценою
первісних народних ігрищ та обрядових ритуалів наших давніх предків...
праклітиною театру, його праелементом є танок. Найстаршою, первісною формою
театру й драми є міміка. До цього треба додати ще маску й костюм" [298, с. 3,
4, 7].
Пропонуючи свою періодизацію історії українського театру, С. Чорній цілком
слушно зауважує, що "коріння-початки українського театру й драми ні в якому
разі не можна розглядати, як "зародки", а як самостійний театр, який на даному
етапі культурного розвитку наших прапредків відповідав їх запотребуванням та
задовольняв їхні духовно-естетичні вимоги. Основні елементи українського театру
з передхристиянської доби збереглися до найновіших часів у нашому
етнографічно-побутовому театрі... то ніде інше, а в Україні треба шукати
джерела праслов’янського театру" [298, с. 8-9]. Водночас, С. Чорній неначе
зупиняється у своїх міркуваннях на півдорозі. "Враховуючи розвиток драматичних
форм найдавніших народних обрядів та театральні засоби їх вияву", він знову ж
таки на відміну від нас наполягає, як й інші дослідники, на
переривчасто-вторинній мод
- Київ+380960830922