Розділ 2
Історико – системний аналіз процесів приватизації державного майна в Україні
2.1. Історичні передумови приватизації державного майна в Україні
Проблеми відносин власності залишаються актуальними протягом усієї історії
розвитку людства. Великі переділи власності стають практично неминучими разом
із політичними кризами й змінами влади, оскільки у певному контексті власність
є атрибутом влади. У сучасному світі на формування інститутів власності суттєво
впливають глобалізаційні процеси та інтегральні моделі розвитку суспільства.
Особливості приватизації в Україні, на думку науковців [216, С. 3], обумовлені
не тільки її географічно-територіальними координатами, а й тими глибинними
культурно-історичними процесами в суспільстві, що зародилися ще в Київській
Русі та знайшли свій подальший розвиток у часи татаро-монгольського уярмлення,
литовсько-польського панування, першої української революції епохи Богдана
Хмельницького й у період перебування українських земель у складі Російської
імперії.
Події 1917-го року внесли радикальні зміни в суспільну свідомість усіх
прошарків українського соціуму. Декрет “Про землю” скасував поміщицьке,
церковне, удільне землеволодіння тощо (у тому числі іноземних капіталістів), а
Закон “Про соціалізацію землі” від 19.02.1918 р. скасував приватну власність на
надра, воду, ліси і живі сили природи. Незважаючи на відсутність у зазначених
декретах терміну “націоналізація”, заходи, фактично передбачені в них, містили
всі ознаки безоплатної націоналізації [216, С.32].
Перші реальні кроки щодо проведення в Україні націоналізації припадають на
початок 1919 року, коли здійснювалася націоналізація приватних комерційних
банків, залізниць, великих промислових підприємств, цукрових заводів. Крім
того, на територію України була поширена дія постанови уряду РРФСР від 29
листопада 1920 р., за якою під націоналізацію підпадали всі приватні
підприємства з кількістю робітників більш як 5 осіб за наявності механічного
двигуна й понад 10 осіб у випадку відсутності механічного двигуна. Більш дрібні
підприємства лише бралися на облік і залишалися під контролем державних
органів. Усього на кінець 1920 р. в Україні було націоналізовано понад 11 тис.
промислових підприємств, на яких працювало близько 82% усіх зайнятих у
промисловості робітників й фактично сформовано соціалістичний сектор економіки
[216, С. 33]. Шляхом націоналізації житлового фонду було навіть ліквідовано
право власності на домоволодіння.
Перехід у 1921 році від політики воєнного комунізму до Нової економічної
політики сприяв виходу з економічної кризи шляхом розвитку торгівлі, сільського
господарства, кооперації, транспорту. Запрацювала велика мережа бірж, ярмарків,
різноманітних торгових підприємств, що забезпечували зв’язок державної
промисловості із селянством. Переборювалася інфляція, міцніла грошова система,
будувалися електростанції. Суттєвого приросту досягло виробництво непманами
предметів споживання, однак більшість галузей важкої промисловості, що
знаходилися під контролем держави, відставали. Лише частково відновили роботу
шахти Донбасу й металургійні заводи.
30 грудня 1922 року Українська РСР увійшла до складу СРСР, і розвиток її
економіки став відбуватися за рішеннями, що приймалися в Москві. Одним з них
наприкінці 20-х років було скасовано НЕП, повністю експропрійовано залишки
приватної власності в промисловості та сільському господарстві, а з середини
30-х років державна власність вже панувала в усіх галузях народного
господарства [211, С. 613-620]. Почалася епоха централізованого планування, що
породила дивну “суміш прогресу, подолання відсталості, злету народної енергії
та народного ентузіазму з явищами занепаду, застою, масового терору, руйнування
нормальних основ соціального життя”; виникло суспільство, де дисципліна праці
регулюється державою й де, у свою чергу, “держава гарантує громадянам визначену
соціальну захищеність – відсутність безробіття, можливість і обов’язок
трудитися, одержуючи більш-менш рівний мінімум обов’язкових
соціально-культурних благ і, здобуваючи інші блага відповідно до результатів
праці, заслуг перед суспільством, суспільного становища людини” [74, С. 149].
Переходу до ринкової системи економічних відносин передував часовий проміжок із
1985 по 1988 рік, який історики характеризують як “період поверхневих
косметичних змін діючої економічної системи” [216, С. 51], коли такі терміни й
поняття як “право приватної власності” чи “приватизація” фактично не вживались,
а розвиток альтернативних державній форм власності розглядався в контексті
“багатоукладної соціалістичної економіки” із домінуючим державним сектором.
Практичним кроком переходу до ринкових відносин стало прийняття в листопаді
1986 році Закону “Про індивідуальну трудову діяльність”, що легалізував різні
форми економічної діяльності – дрібний приватний бізнес, оренду на основі
сімейного підряду та деякі інші. Прийняття у травні 1988 року Закону СРСР “Про
кооперацію в СРСР” викликав сплеск кооперативного руху. Однак кооперативи не
стали реальною економічною альтернативою державному сектору і через ряд причин
(насичення ринку товарами та послугами, економія матеріальних ресурсів,
залучення у виробництво особистих фінансових заощаджень населення,
практикування вторинної зайнятості, ефективна легалізація індивідуальної
трудової діяльності, конкуренція державному сектору кооперації) очікуваний
соціально-економічний ефект не було досягнуто [7, C.19].
Майже одночасно була реалізована ще одна юридична схема, що дозволяла
підприємствам виявляти велику економічну самостійність у питаннях оренди,
о
- Київ+380960830922