РОЗДІЛ 2
ТЕОРЕТИЧНЕ ОБҐРУНТУВАННЯ ПЕРСОНАЛІЗОВАНОГО ПІДХОДУ В ОСВІТНЬОМУ ПРОЦЕСІ
НАВЧАЛЬНОГО ЗАКЛАДУ
2.1. Ідея персоналізації у філософських, психологічних, педагогічних
дослідженнях
З’ясування сутності персоналізованого підходу вимагає, передусім, розкриття
понять «персоналізм», «персоналізація», їх тлумачення у філософії, психології,
соціальній психології, педагогіці.
Термін «персоналізм», «персоналізація» походить від латинського слова «persona»
— персона.
У латинській мові під терміном «persona» розумілося декілька значень —
театральна маска, личина, роль, особа, персонаж, людська істота, людина в
правових відносинах стосовно права.
У перекладі з латинської мови «персона» означає «індивід», «людина».
У класичному римському театрі це була маска, яку носив актор для вираження
своєї ролі. У російській мові слово «персона» має декілька значень. Володимир
Даль розумів під терміном «персона» людину, особу [147, с. 102]. В. Лопатін
і Л. Лопатіна, автори сучасного тлумачного словника російської мови доповнюють
його значенням — «людина, особа при розрахунках, обслуговуванні» [295, с. 374].
У новому тлумачному словнику української мови термін «персона» визначається як
«особа, людина як окрема особистість; поважна, знатна особа» [349, т. 2,
с. 617].
К. Юнг використовував цей термін у більш широкому значенні, в його ранніх
працях термін «персона» стосувався ролі людини, яку вона виконувала під тиском
суспільства. При цьому даний термін належить до тієї ролі, яку суспільство
чекає, що людина буде грати в житті, а не обов’язково до тієї, яка виконується
на глибинному психологічному рівні [80, с. 39].
У загальному вигляді можна сказати, що під терміном «персона» розумілася не
стільки сама людина як біологічна істота, скільки її соціальна роль.
За визначенням у сучасному тлумачному психологічному словнику, «персона — це
публічна особа, яка звернена до інших» [80, с. 39].
У дослідженні під поняттям «персона» ми розуміємо публічну особу, яка
усвідомлює себе особистістю, звернена до інших, активно включена в систему
соціальних зв’язків, користується авторитетом за набуті особливі індивідуальні
властивості і для якої характерні самоактуалізація й самовдосконалення.
Поняття «персоналізм» досліджується у філософії і визначається як:
— позиція або доктрина, яка ставить вище за всі державні й економічні інтереси,
вище за всі обезличені заклади фундаментальну цінність людської особистості. Це
соціальне вчення, в основі якого лежить принцип кантіанської моралі — уміння
поважати людську особистість; воно намагається зберегти цю повагу, незважаючи
на складні умови життя в сучасному світі [157, с. 319].
— напрям у сучасній християнській філософії, що розглядає особистість як вищу
цінність, а весь світ — як вияв творчої активності верховної особистості — Бога
[213, с. 272].
За радянських часів «персоналізм» визначався як «один із реакційних напрямів
ідеалістичної буржуазної філософії» або «теїстичний напрям буржуазної
філософії» [541; 546]. У наш час, коли гуманізм проголошено домінуючою ідеєю
суспільних відносин, персоналізм став одним із провідних напрямів сучасної
світової філософії, психології, що визначає особистість «первинною творчою
реальністю і вищою цінністю буття» [545]. Саме цей факт зумовив звернення до
ідей персоналізму педагогічною наукою.
Аналіз наукової літератури [541 – 547] виявляє, що персоналізм сформувався
наприкінці ХІХ століття в Росії і США, пізніше в 30-х роках ХХ століття у
Франції та інших країнах. У Росії ідеї персоналізму розвивали М. Бердяєв, Л.
Шестов, частково М. Лосський, С. Булгаков, А. Бєлий, Вяч. Іванов та інші.
Засновниками американського персоналізму стали Б.П. Боун, Дж. Ройс, їх
послідовники — У. Хокінг, Калкінс, Брайтмен, Е. Кент, Д. Райт, П. Шиллінг,
Флюеллінг. Французьких персоналістів (П. Ландсберг, М. Недонсель, Ж. Марітен,
Г. Мадіньє, П. Рікер та інші) очолили Е. Муньє і Ж. Лакруа. В Англії
послідовниками персоналізму є Б. Коутс, Х.У. Керр, у Німеччині — В. Штерн та
інші.
Витоки філософського персоналізму лежать у філософії Арістотеля; пізніше
контури персоналістичної доктрини можна виявити у філософії Аврелія Августина.
У його вченні Бог є абсолютна особистість. У людини як образа і подоби Божої
немає більш досконалого знання, ніж знання власного «Я» і своєї сутності як
абсолютної можливості. Коло буття людини безмежно розширюється в акті
усвідомлення власного «Я». Розвиток цієї думки проходить від Боеція до Фоми
Аквінського і далі – до Шляєрмахера, Ф. Якобі, Ш. Печі, М. Шелера і філософії
екзистенціалізму [213, с. 272]. Попередниками сучасного персоналізму вважаються
також Г. Лейбніц, Ф. Шеллінг, І. Гете. Вважається, що саме Ф. Шляєрмахер у 1799
році запропонував термін «персоналізм» [545, с. 476]. Хоча це положення не є
остаточним. Дідьє Жуліа, наприклад, висловлює припущення, що термін
«персоналізм» для позначення власної філософії у 1903 році ввів Ренувьє [157,
с. 319]. Представники персоналізму вважають цю філософську течію однією з
ключових тенденцій розвитку філософії протягом усієї її історії.
Ідеї персоналізму органічно розвивалися в українській філософській думці.
Частково вони наявні в поглядах Г. Сковороди, П. Юркевича. Вважається, що чітка
концепція персоналізації притаманна філософії О. Кульчицького, який,
досліджуючи сутність людської природи в національному контексті, розробив
оригінальну концепцію «українського персоналізму». Останній, за О. Кульчицьким,
виступає не замкненим, «хутірським» ученням, а розгортається в тісному зв’язку
зі світовою філософською думкою й є складовою частиною європейської культури.
Принципи персоналізму
- Київ+380960830922