Розділ 2. Внутрішні і зовнішні причини воєнно-політичної боротьби в Україні
після смерті Б.Хмельницького.
2.1. Державницькі спрямування гетьмана України Б.Хмельницького.
В історичному розвитку українського народу неабияке значення мали географічні
фактори, зокрема її степовий ландшафт. Тому українські землі не скрізь мали
природний захисток від ворогів і на їхніх степових просторах йшла безперервна
боротьба з набігами кочових орд, що й формувало у захисників своєї території
такі неперевершені людські риси, як відвага, потяг до волі, соціальної
рівності, незалежності.
Водночас подібне сусідство не сприяло формуванню таких якостей, як любов до
праці, до порядку, що негативно позначилося на подальшому розвитку України.
Хоча історія не визнає умовного способу у викладі тих чи інших суджень, проте
можна вважати, що ці високі якості людського характеру за нормальних умов
розвитку України стали б міцною основою для успішної національно-визвольної
боротьби на Сході Європи, в результаті якої ще в давні часи постала б незалежна
Українська держава зі своєю самобутньою культурою і розвиненим демократичним
суспільним ладом.
Однак Україні судилося йти до своєї державності непростими, сповненими
драматичних подій, шляхами. На цих довгих звивистих шляхах траплялися і злети,
і падіння.
Особливе місце в історії України займає період національно-визвольної війни
українського народу 1648—1657 рр. на чолі з видатним державним діячем і
полководцем Богданом Хмельницьким.
Хоч цей рух і зазнав поразки, проте саме в той період вперше після занепаду
Русі відновилася ідея української державності — ідея, яка нині втілена в життя
і завжди житиме в народі.
Що ж було поштовхом до цього визвольного руху? Колонізаційний натиск польської
шляхти, що розпочався на східноукраїнських землях після Люблінської унії,
відразу натрапив тут на значний опір з боку місцевого населення, який поступово
переріс в національно-визвольну війну під гаслом боротьби проти польських
насильницьких порядків. Спільним фронтом виступило низове і “городове”
козацтво, за ним пішли селяни і міщани. Вся Україна прагнула звільнитися від
шляхетського панування, яке набувало страхітливих форм. Саме тому
національно-визвольна війна знайшла широкий відгук серед селянства і мала
великий успіх, хоча й розпочалася без попередньої підготовки та організації
народних мас.
Керівник народно-визвольної війни, сотник реєстрового війська Богдан
Хмельницький до виступу господарював на своєму хуторі в Суботові. Але, зазнавши
значних безчинств з боку чигиринського підстарости поляка Чаплинського і не
знайшовши правосуддя у польських властей, був змушений втекти на Запоріжжя. По
дорозі він закликав простий люд до боротьби проти польського насильства і
знаходив співчуття та готовність народу до повстання.
На початку XVII ст., ще за гетьмана П.Сагайдачного, українське козацтво стало
пройматися ширшими національними інтересами, обороняючи православну віру. Але
поза тим боролося за свої станові права та інтереси і обстоювало вже досить
виразні національні чи державні ідеали. Саме тоді починає народжуватися
національно-державна ідея. Навіть представники міщанських братств, серед яких
уперше з’являється ідея боротьби за українську народність, розуміли національну
боротьбу лише як боротьбу за релігійні інтереси: поняття релігійні тоді
ототожнювалися з поняттями національними. Звісно, за таких умов ні
Хмельницький, ні його найближчі прихильники, здебільшого також старшини
реєстрового та запорізького війська як організатори національно-визвольного
руху, не могли ставити собі яких-небудь ширших завдань, крім поліпшення
становища козацького стану. Ніяких планів відірвати Україну від Польщі та
утворити українську державу Хмельницький в той час ще не мав. Вихований в
польських школах і пройнятий духом польської культури й польського державного
права, він не міг захопитися якоюсь іншою ідеєю, крім боротьби за певні зміни в
становищі українського населення на підставі польських зразків і в межах
польської держави. “Хмельницький, — пише В.Антонович, — не уявляв собі іншого
громадського ладу поза тим, в якому виріс і який тільки й знав. Він хотів
такого укладу, щоб позбувшись спольщеної шляхти і релігійного утиску, заховавши
тільки залежність від короля, можна було створити з козаччини, а особливо з
старшини, якусь свою, рідну шляхту. За часів Б.Хмельницького всі хоч трохи
помітні своєю освітою люди, домагаючись самостійності, розуміли під нею
польські державні форми — тільки з національними елементами [141; 274; 282]”.
Розпочавши національно-визвольну війну, яка деякими своїми рисами нагадувала
німецькі рухи часів реформації, Україна переживала її як так звану селянську
війну, оскільки головною рушійною силою у ній було селянство. Як за сто років
до того у Німеччині, так і в Україні з 1648 року на чолі руху стала верства
дрібної шляхти, військових землевласників. Українська дрібна шляхта соціально
мало чим відрізнялася від козацтва. У перших звістках про національно-визвольну
війну Хмельницького натрапляємо на повідомлення про покозачену шляхту, яка
“препомъневши вокации своеи взгоръдивши свободою, волностию и милостю отъчизны,
а удавъши се до ребеллизантовъ козаковъ... з хлопством побунтованым до себе в
компанию прибраным гультайством и пустошила маєтности своїх сусідів-поляків
[50; 41; 58]”.
У німецьких соціальних рухах часів реформації класові суперечності досить
швидко зробили неможливим союз селянства й дрібної шляхти. В Україні було
інакше. Не досить міцне “підданство” селянських мас панам та поповнення нової
провідної верстви козацтва такими
- Київ+380960830922