Розділ 2
доберестейськИЙ період:
КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ ЖАНРУ
2.1. Динаміка і кристалізація жанрової атрибуції
Українська полемічно-публіцистична проза кінця XVI – поч. XVII ст. є об’ємною,
самобутньою і значущою ділянкою тогочасного літературного процесу, повноцінною,
з власною аксіологією і стилістичною системою, що постає в динаміці, живлячись
як потужними літературними традиціями, так і реаліями тодішнього життя, яке в
ту епоху сигніфікувалося релігійним, духовним пошуком. Її основу складають
твори, написані православними (Герасимом Смотрицьким, Василем Суразьким,
Кліриком Острозьким, Мелетієм Смотрицьким, Захарієм Копистенським), уніатами
(Петром Скаргою, Іпатієм Потієм) та протестантами (Христофором Філалетом)
українською та польською мовами з 70-х років XVI ст. до 30-х років XVII ст. Цей
період, за визначенням Сергія Маслова, в історії України є «епохою енергійного
культурного просвітительського руху» [385, 319]. М. Грушевський, який своїми
монументальними працями окреслив параметри для дослідження багатьох проблем
медієвістики, відвів також чимало місця подіям цього періоду і назвав його
«першим відродженням», що характеризувалося вибухом пробудженого релігійного й
національного самоусвідомлення [152, 5–37]. То була епоха активної
переорієнтації України на Європу і виходу з консервативної
візантійсько-слов’янської ізольованості. Насичена неоднозначними подіями в
історичному житті України, більша частина земель перебувала тоді у складі Речі
Посполитої. Соціокультурне життя відзначалося активізацією міжконфесійних
змагань між православною та католицькою спільнотами, кожна з яких ставала в
опозицію до іншої та водночас дбала про духовний добробут своїх вірян.
Православно-католицькі непорозуміння, різноманітні за семантикою релігійного
вияву, концентрували у собі також комплекс аспектів державного, соціального та
політичного змісту, найбільше проявлялися у віровизнаннєвих докорах, що
загострювали взаємні непорозуміння і спонукали до публічної полеміки
православних, уніатів, католиків та протестантів. Це була переломна епоха, коли
чи не найчіткіше виявлялася трансформація переважаючої у середньовіччі системи
ціннісних орієнтацій, що відлунювала у «творених нових естетичних формах»,
унаслідок чого «на літературному полі з’явився ряд індивідуальностей, інколи
яскравого таланту» [722, 50].
Розвиток полемічно-публіцистичної прози супроводжувався поглибленою рефлексією
щодо обґрунтування власної релігійної ідентичності, оскільки гостро поставала
проблема захисту основ тієї чи іншої конфесії. В ній викладалися не тільки
віровчення, а й одночасно давалися відповіді на найболючіші тогочасні проблеми,
робилися спроби регулювання життя мирян у тій чи іншій конфесії, прилучення до
неї невпевнених у своїх позиціях і поглядах вірян.
Літературна цінність творів, що за певними ознаками можна їх відносити до
полемічно-публіцистичної прози кінця XVI – поч. XVII ст., різна: від текстів,
досконалих з погляду художності, до невдалих, на які вирішальний вплив
справляла актуальна ситуація, події, що не завжди дозволяли глибоко обдумувати
аргументи та міркування. Однак, незважаючи на це, всі вони презентують
оригінальну жанрову систему, в якій рельєфно виявляється інтелектуальний рівень
суспільства, світогляд авторів і читачів. Л. Ушкалов зазначає, що це «строкатий
з погляду мовного й жанрового корпус полемічних творів» [664, 16].
В аналізі їх текстів звертаємо увагу на дві категорії, що відбиті в термінах –
полемічність і публіцистичність. Полеміка і публіцистика – двоєдині грані
комунікації, оскільки, за твердженням Ю. Лотмана, історія людства не могла
скластися без виробництва, соціальних конфліктів, протистояння політичних
думок, міфології, релігії [373, 16]. Вони до сьогодні займають особливі ніші у
ЗМІ, формують специфічні текстові структури, максимально ефектно впливають на
реципієнтів. Зацікавлення такими феноменами зароджується у суспільстві, в якому
постає необхідність переконувати мовленнєвими засобами, а не насильством чи
погрозами [251, 9]. Створюючи ілюзію вибору, полеміка полегшує сприйняття нових
ідей, оскільки на прагматичному рівні неможливо сформувати суспільну думку без
обговорення, тобто не полемізуючи. Тому не випадково сьогодні найпопулярніші
засоби формування суспільної свідомості (телебачення, преса) використовують
полемічні форми, зародження яких можемо вбачати ще в античності. Потім – у
Київській Русі, пізніше – в полемічно-публіцистичній прозі кінця XVI – поч.
XVII ст., в якій означник «полемічна» вказував на особливий спосіб оформлення
матеріалу, що передбачав наявність кількох точок зору на одну проблему.
Визначальну роль у цьому відігравали авторські релігійно-політичні позиції.
Основний прийом полеміки виявлявся в тому, що кожне важливе твердження
супротивників «заглушувалося» численними аргументованими запереченнями.
Багато дослідників справедливо вважають полеміку різновидом суперечки,
відрізняючи її від «дебатів», «дискусії», «диспуту», «еристики» [341, 524; 341,
10]. Полеміка (від грец. polemikos – войовничий, ворожий) – це словесне
змагання з метою доказати превагу свого погляду, проблематизуючи позицію
опонента. У вимірах конфліктології вона розглядається як форма/спосіб вираження
конфлікту, що реалізується під психологічним тиском. Аналогічно полеміка
інтерпретується і в соціальній психології, де переважно трактується як одна з
форм вияву агресії.
Публіцистика сьогодні визнається як вид журналістики, до якого належить усяка
суспільно-політична література на сучасні актуальні теми. Термін з’явився у XIX
ст. Про його етимологію дає інформацію стаття В. Г. Березіної [56]. У
- Київ+380960830922