Розділ 2. Передумови створення Західноукраїнської Народної Республіки та правове регулювання діяльності перших органів військового управління
У другій половині XVIII століття Польща, яка захопила західноукраїнські землі ще в середині XIV століття, припинила своє існування і була розділена між Австрією, Прусією та Росією. При першому поділі Польщі в 1772 році більша частина земель колишнього Галицько - Волинського князівства під назвою Галичина відійшла до Австрії, а Волинь - до Росії. Двома роками пізніше до Галичини була приєднана Буковина - невеликий український край, що його відібрав Відень у занепадаючої Османської імперії. Нарешті, у 1795 році, після третього й останнього поділу Польщі, до імперії Габсбургів були також включені землі, заселені поляками (включаючи Краків). У 1850 році з українських і польських земель Австрія утворила один "коронний край", який назвала "Королівством Галичини й Володимирії (Лодомерії) з великим князівством Краківським, причому відрізняли "Східну Галичину", тобто територію Львівського апеляційного суду, і "Західну Галичину" - територію Краківського апеляційного суду. Якщо Східну Галичину заселяли переважно українці, то Західна Галичина була головним чином польською. Поєднання в одній адміністративній провінції цих двох народів стане в майбутньому причиною напружених стосунків між ними.
Під контролем Відня перебував ще один заселений українцями регіон - Закарпаття, яке у XIX столітті лишалося в угорській частині імперії Габсбургів і було ізольованим краєм від інших українських земель.
Таким чином, під владою Габсбургської монархії західноукраїнські землі були розділені на дві частини: Галичина і Буковина, що в адміністративно - територіальному управлінні були включені до складу Австрії, та Закарпаття, яке підлягало Угорщині.
У складі Австрії західноукраїнські землі були об'єктом колоніального гніту. Переслідувалася українська мова і культура. Але поступово в Галичині зростала національна і політична свідомість населення. Наприкінці XIX - на початку XX століття тут виникають політичні партії, економічні та політичні, молодіжні організації, товариства тощо. Серед населення активну діяльність розгорнули просвітницькі організації "Просвіта", що створювали школи, бібліотеки, навчали дітей і дорослих рідної мови, історії, культури, займалися активною видавничою діяльністю.
Колоніальне становище цих земель визначало їх аграрний характер і відсталість у промисловому розвитку. Тут переважали дрібні, кустарно - ремісничого типу підприємства з невеликою кількістю робітників і відсталою технікою. У сільському господарстві переважали австрійські, польські, угорські та румунські землеволодіння. Такий характер економічного розвитку краю обумовлював те, що більшість українського населення складали селяни. Нехтування Відня Галичиною не повинне створювати враження, ніби ця провінція не мала для імперії великого значення. У 1910 році тут проживало 15% підданих монархії, що складало майже 8 млн. осіб. У 1900 році близько 95% населення займалися сільським господарством, а лише 1% працювали в промисловості і 0,2% - у торгівлі. Українська інтелігенція, включаючи священиків, налічувала 12 -15 тисяч осіб [219, С. 273].
Селянське середовище більшою мірою зберегло національні традиції та ознаки, ніж пролетарське і напівпролетарське населення міст. Це створило благодатну ситуацію для відродження української національної культури і сприяло тому, що українське громадянство в Галичині стояло на проавстрійській позиції [210, С. 31].
На політичне життя західноукраїнських земель великий вплив мали два фактори: давні традиції конституційної форми правління в Австро - Угорській імперії та тісна австрійсько - польська співпраця у громадсько - політичній сфері. Якщо перший фактор надав українському рухові ширших можливостей для легальної діяльності, то другий, навпаки - ускладнював розвиток боротьби за політичний вплив на галицьке суспільство.
Слід зазначити, що політичний устрій Австро - Угорської імперії враховував різнонаціональні інтереси. Українці мали власні політичні партії, послів до сейму та парламенту, економічні та культурно - просвітні інституції. Активізація самостійницьких настроїв у Галичині та Буковині мала значний вплив на розвиток всеукраїнського національно - визвольного руху [200, С. 33].
На зламі XIX - XX століть кардинально змінилися гасла українського національного руху, а відтак - почало відбуватися усвідомлення нерозривної єдності соціальних і національних проблем. Незважаючи на різнопланову орієнтацію партій, що існували в Галичині, у 1900 році і визнали за остаточну мету своїх змагань утворення Української держави. Таку державу провідні громадсько - політичні діячі сподівалися одержати як дарунок з відповідним маніфестом австро - угорського монарха [154,с. 6]. Діяльність цих партій привнесла в український національний рух новий політичний зміст, і це сприяло тому, що українське суспільство досягло повного успіху у боротьбі за самовизначення нації.
Український національний рух на західноукраїнських землях мав таку особливість, що боротьба була спрямована не тільки проти австро-угорського, а й польського панування. Відомо, що поляки вважали Галичину плацдармом для відродження своєї держави та ігнорували інтереси українців. Це породжувало певні утиски українського народу у соціально - економічному та політичному плані.
Поляки обіймали майже всі керівні посади у державному апараті. Так, наприклад, у 1914 році в провінції було 300 високопоставлених урядових чиновників - поляків, у той час українців - лише 25. До 1916 року посаду намісника Галичини мали право обіймати лише поляки, шкільна справа майже цілком була в їхніх руках, а польська мова з 1869 року була офіційною в освіті та адміністрації. В 1914 році у провінції налічувалося 96 польських і лише 6 українських гімназій [219, С. 273, 279].
Дискримінація українців здійснювалася на всіх рівнях. Однією з головних причин була та, що поляки на со