РОЗДІЛ 2
ПРАВОПОВАГА В СИСТЕМІ ОСНОВНИХ ЦІННОСТЕЙ ПРАВОВОЇ ОСНОВИ ГРОМАДЯНСЬКОГО
СУСПІЛЬСТВА
2.1. Природне право, правові закони і правоповага: взаємозв’язок
і розвиток
Природу правоповаги як ціннісного явища слід, у першу чергу, шукати в ідеях і
принципах природного права, що відображають сутність людського буття.
Правоповага являє собою реакцію людини як суб’єкта права не стільки на
потенціал позитивного права, скільки на ті цінності і притягальні властивості,
що притаманні природному праву і без трансформації яких закони та юридичні
норми в позитивному праві не можуть повною мірою враховувати інтереси і потреби
особистості, яка визнається вищою соціальною цінністю.
Виявити характер і особливості правоповаги можливо лише на основі пізнання
природи і цінностей природного права, його співвідношення з позитивним правом.
Правомірна поведінка складається не лише під впливом позитивного права; його
джерела варто шукати в потенціалі природного права, яке зумовлює повсякденну
життєдіяльність людей.
Право за своєю природою, змістом, сутністю і поняттям розглядається як природне
право [141, с. 39]. Мислителі всіх часів жваво цікавилися питаннями природного
права, тому концепції, що розкривають його сутність, зміст і призначення
відносяться до числа древніх і класичних. Проблеми природного права набувають
особливої актуальності на сучасному етапі формування громадянського суспільства
і правової державності, забезпечення прав і свобод людини і громадянина.
Уже у давній Греції філософи розмірковували про те, чи корениться право в самій
природі речей, в незмінному світопорядку, або ж є виступає наслідком суспільної
угоди, цілеспрямованого рішення людей. Софісти, зокрема, вважали, що право –
результат штучного винаходу людей. Відповідно до трактувань Сократа, Платона,
Арістотеля, право не є породженням лише людського розуму, в його основі лежить
“вічний, непорушний божественний порядок, що панує не лише в людських
відносинах, але й в усій будові всесвіту: поруч із законами, винайденими
людьми, існують вічні, неписані закони, вкладені в серця людей – самим
божественним розумом” [80, с. 287].
Ідеї природного права були характерні і для римської юриспруденції, в рамках
якої існував погляд про існування, поряд з рухливим позитивним правом, вічного
природного права, що співвідноситься з людським розумом і відносинами між
людьми. Деякі римські юристи розглядали природне право як якусь сукупність
відповідних вічних норм правди, згідно з якими “всі люди і вільні, і рівні”
[80, с. 403]. Природне, божественне і космічне призначення права вбачалося у
творенні добра, досягненні справедливості.
Серед мислителів середньовіччя також панувало переконання щодо вічності
природного права і природних законів, зумовлених божественним походженням. Але
вже у філософії Нового часу природне право поступово звільняється від
богословських нашарувань і не змішується з позитивним правом, як це мало місце
в римських юристів.
Г. Гроцій вбачав джерела законів природного права у природі розуму і вважав,
що, як і розум, природне право має вічне, непорушне значення. При цьому він
підкреслював, що вимоги природного права зовсім не залежать від свободи Бога і
діяли б навіть, якби Бог не існував [52, с. 64]. Г. Гроцій та його послідовники
виходили з глобального характеру дії природного права і відзначали, що все, що
не співвідноситься з розумінням природного права, оцінюється як таке, що
суперечить розумові.
Вагомий внесок у концепцію природного права зробили європейські просвітителі. У
рамках договірної теорії проголошена головна теза про священні і невід’ємні
права людини, що належать їй за фактом народження. Ці права не є актом
дарування з боку держави або суспільства, а належать людині від народження, за
фактом її реального існування. Саме закон природи має у своїй основі мир і
безпеку для всіх людей, але він потребує забезпечення і гарантій. Тим самим
мається на увазі практичне співвідношення природного і позитивного права.
Однак, виступивши ідеологічним обґрунтуванням нового демократичного устрою
суспільства і держави, прав і свобод людини, природно-правові навчання
поступово поступилися місцем юридичному позитивізмові.
На зламі ХІХ-ХХ століть природне право починає знову відроджуватися, відбиваючи
в собі методологію таких новітніх філософських шкіл, як неокантіанство,
неогегельянство, екзистенціалізм та ін. На Заході повернення до природного
права стало реакцією на кризовий стан європейської демократії. У Росії і
Східній Європі повернення до природно-правових цінностей було спрямовано на
боротьбу як з абсолютизмом, так і радикалізмом.
Значна увага природному праву приділялася багатьма дореволюційними мислителями.
Так, П.І. Новгородцев вважав, що властива людині автономна моральна ідея у
сфері суспільних відносин здатна набувати форму природного права як незміну
ідеальну форму з мінливим у міру необхідності змістом. У джерел
правосвідомості, що розвивається, лежать “вічні основи моральної свідомості, і
насамперед – принцип особистості та її безумовного значення, принципи рівності
і свободи, справедливості і любові” [145, с. 306]. Саме людина та її моральне
покликання є опорою та основою суспільного устрою, свій “порятунок і
задоволення людина повинна шукати не тільки в суспільстві, але насамперед у
собі, у своїх власних силах і засобах” [146, с. 345]. У персональній свободі
людини П.І. Новгородцев убачав вище призначення права, підкреслюючи при цьому,
що “які б досконалі форми не вигадали майбутні покоління, ніколи не знайдуть
вони засоби, щоб повністю задовольнити особистість, а тим більше врятувати її
від усвідомлення с
- Київ+380960830922