РОЗДІЛ 2
РИСИ ПСИХОЛОГІЧНОСТІ ТА ЖАНРОВА ПРИРОДА
ПОБУТОВИХ БАЛАД
2.1. Родинно-побутові балади
Намагаючись охопити усі сторони людського життя, поети "заземлювали" баладні сюжети у побутову сферу. Сюжетною віссю родинно-побутової групи виступає надзвичайна подія чи найбільш драматичний момент сімейних стосунків. І хоча в основу їх покладено цілком реальні події та людські стосунки, однак у художню тканину досить часто вплітається фантастичний елемент, як у баладах "Явір, тополя й береза" М.Костомарова, "Верба", "Тополя", "Купці" С.Руданського, що мають фольклорно-міфологічне коріння. Безумовно, що віднесеність того чи іншого твору до певної сюжетно-тематичної групи не має характеру жорсткої детермінації, а одна і та ж балада інколи може розглядатися у різних групах. Будь-який з вище зазначених творів за походженням та узагальнюючими образами-символами може бути віднесений до фольклорно-міфологічної групи, але за сюжетно-тематичним принципом класифікації відносимо їх до родинно-побутової групи, оскільки у них художньо змодельовано колізії сімейного життя.
Перша з названих балад побудована на матеріалі народних легенд, пісень, переказів, про що свідчить і авторський підзаголовок. Сюжетний каркас твору становить родинна трагедія, до якої спричинилося "злеє серце" матері й свекрухи, що "вовком вовкує " на "невістку дівку-сиротину" [21, 204]. У подієвій канві поєдналися цілком реалістичні подробиці селянського побутового життя (початок твору) і давній міфологічний мотив про перетворення молодят у тополю та явір, а злої свекрухи - у журливу березу "з понурим гіллям" (кінцівка). Подібну трансформацію народних перетворень, де свекруха заклинає невістку в тополю (билину, горобину), подибуємо і у фольклорних баладах, як-от: "Оженила мати неволею сина", "Ой молода вдова сина й оженила", "Ой у полю, полю береза стояла", "Виряджала мати сина у дорогу" та ін. Однак у баладі М.Костомарова перетворення свекрухи у березу подано як кара "предвічного" - Бога, оскільки, за канонами баладного жанру, сподіяне людиною зло бумерангом повертається до неї. М.Костомаров, як і інші романтики, вбачав у природі певний стан душі, тому кожен із героїв балади перетворюється у дерево, що найбільш відповідає його долі й характеру: зеленим явором по смерті став син; його кохана дружина - білою тополею; зла свекруха, ставши березою, продовжує плакати і побиватися за втраченими дітьми.
У магістерській дисертації "Про історичне значення руської народної поезії", розглядаючи символи царства рослинного, М.Костомаров зазначав, що явір - "прекрасне сумне дерево, присвячене в українській поезії нещастю людському..., свідок смерті і людських бід" [31, 77], що цілком збігається з символічним значенням цього дерева у баладі. Цікаво, що у статті "Про зв'язок деяких уявлень в мові" О.Потебня, цілком незалежно від баладних міркувань М.Костомарова, навівши російське прислів'я "Береза не угроза, где она стоит, там и шумит", доводить, що заперечення подібності між шумом берези і погрозою можливе тільки внаслідок того, що ця подібність колись визнавалась. "Навіть це заперечення подібності тільки уявне: береза справді погрожує своїм шумом, але її погроза не страшна, бо береза з місця не зрушиться" [22, 462], - зазначав О.Потебня. Розуміння символічного значення багатьох образів у вчених або співпадають, або взаємодоповнюються. Наприклад, М.Костомаров лаконічно зазначав, що тополя - "це символ статності і молодості", а О.Потебня доповнював, що мале "уявлялося народу молодим і красивим, тонкість відомий вид малості, а тому і вона переходить до означення краси..., в українській пісні тополя, в яку перетворена невістка злою свекрухою, - "Тонка та висока, та листям широка; /Без вітроньку має, без сонечка сяє" [31, 353].
Звичайно, первісний зміст поетичних образів-символів, у яких відчутний відгомін міфології та релігії наших предків, у літературних баладах частково втрачається, але психологічна основа, трансформована у поетичний символ, зберігається, несучи у собі певну світоглядну інформацію. Відтак те, "що для первісного чоловіка становило зміст і прозу життя духовного", стало "тільки оздобою життя, ідеальною іграшкою уяви; що колись було релігією, то нині єсть поезією" [16, 26, 333]. У літературних баладах плантативної тематики (від лат. plant - рослина) образи-символи стають художнім засобом, з допомогою якого зіставляються "генетично" не споріднені речі, як-от у "Вербі" С.Руданського, де сестра, просить брата: "Верби не рубати, / Трави в полі не косити, / Трава - коси мої русі, / А терен - то очі" [39, 449].
Аналогічний поетичний засіб вживаний не лише в українському фольклорі, а і в уснопоетичній творчості інших народів. У грузинській народній баладі "Сон", побудованій у формі діалогу між сином, якому наснився сон, і матір'ю, котра згадує його, зламана вітром тополя нагадує юначий стан; зламані віти - руки; лози, що гублять листя, - буйний чуб сина. Генеалогічна основа багатьох символічних образів призабута, але не втрачена. В аналізованій баладі С.Руданського заклята братом кладка, на яку ступила сестра, щоб зустрітися з милим, є інтерпретованим символом мосту, який, як зазначено у "Словнику символів" Х.Е.Керлота, "завжди означав перехід з одного стану в інший - зміну або прагнення змін" [67]. Сподівання сестри на майбутнє заміжжя не справдилися, а повалена кладка символізує нездійснення шлюбних намірів. Аналогічні ситуації часто зустрічаються у народнопоетичних творах:
Їхав козак з України / До дівчини в гості,
Провалився кінь вороний / На широкім мості [38, 169].
У статті "Переправа через воду як уявлення про шлюб" О.Потебня, аналізуючи популярний у фольклорі мотив "мостіння мостів" підкреслював, що земний шлюб був перенесений давньою людиною на небо і приписаний богам, а шлюб небесний став поясненням таїнства земного, тому "земна наречена є втіленням небесної, земний наречений - втіленням божественного", згодом небесний шлюб "стає тільки освячуючим першообразом" земного [6, 292]. Я