РОЗДІЛ 2
РОЗРОБКА КУРСУ НА ВПРОВАДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
В СИСТЕМУ ОСВІТИ В ПЕРІОД УКРАЇНІЗАЦІЇ
2.1. Необхідність і завдання українізації освіти
Стосовно хронологічних меж доби українізації немає єдиної думки. Так, Ю.
Шевельов вважає, що політика українізації, "як низка практичних заходів,
запроваджуваних послідовно й наполегливо", розгорнулася з 1925 р. [177, с.
133]. Інший представник української еміграції С. Николишин в своїй
публіцистичній праці "Культурна політика більшовиків і український культурний
процес" визначив хронологічними межами українізації 1923–1932 рр. [13].
В книзі "Національні відносини на Україні" під наук. ред. М.О. Шульги відомості
про історичні, етнографічні, правові та міжнародні аспекти цієї проблеми
подаються у формі відповідей та запитань [260]. Між іншим тут дається спроба
відповісти на питання стосовно сутності політики українізації. Як виходить із
сказаного авторами книги, ця політика була викликана "гострою проблемою
дефіциту кадрів, які володіють мовою народу, серед якого працюють. Це
створювало загрозу відриву радянської влади від широких мас трудящих, різко
звужувало можливості для діяльності комуністичної партії. Українізація була
практичним втіленням права українського народу на свою мову, на розвиток своєї
соціалістичної державності і культури" [260, с. 98]. Тобто мотивація політики
українізації знов-таки розцінюється з точки зору насамперед ідеологічних
чинників, а не звернення до національних духовних джерел, відродження культури
в самому широкому сенсі, а не тільки на мовному фронті.
Сучасна мовна ситуація в Україні не є якимось унікальним явищем, але складність
національного питання в даному випадку полягає в тому, що протягом всього
історичного розвитку Україна, а значить її культура в цілому і мова зокрема,
були пов'язані не тільки з Росією, а також з країнами Центральної Європи та
Чорноморського регіону: Польщею, Австрією, Угорщиною, Чехословаччиною,
Туреччиною та іншими державами.
У процесі становлення сучасних європейських націй склалося декілька підходів до
внутрішніх культурно-мовних відмінностей. Зокрема, у Франції існувала тенденція
впроваджувати одну мову як офіційну та "національну", інші мови переводилися (в
разі необхідності насильницьким шляхом) на статус місцевих діалектів.
В.І. Ленін бачив в націоналізмі в традиційно марксистських термінах особливість
або навіть аномалію капіталістичного ладу [357]. Націоналістичні рухи були
визначені як неминуче буржуазні за своїм характером, тому що нація була
історичною категорією, що відносилася до епохи зростаючого капіталізму, який
характеризувався імперіалістичними намаганнями та ксенофобією. Як побічний
продукт капіталізму, націоналізм повинен був зникнути з переходом до
соціалістичного ладу; соціалістична нація, об'єднана союзом між селянами та
пролетаріатом, таким чином виникала на руїнах капіталізму. СРСР був створений
як союз держав, навіть з формальним правом виходу кожної республіки із складу
Союзу; повинна була існувати рівноправність усіх мов із відсутністю
обов’язкової всесоюзної державної мови; кожна національна культура мала право
на вільний розвиток; мовного навчання від початкової школи до вищої повинна
мала бути рідна мова кожної республіки.
Й.В. Сталін писав з приводу національного питання в 1913 р. (ця праця, як
відомо, була написана під значним впливом В.І. Леніна), що нація визначається
за чотирма основними ознаками: спільна мова, територія, економічне життя та
психологічна "конституція" (національний характер) [300, с. 360]. Відсутність
хоча б однієї з ознак означає відсутність того, що дійсно може бути визначено
як нація. Перед першою світовою війною, всупереч своїй прихильності традиційній
марксистській інтерпретації націоналізму, В.І. Ленін визнавав, що компроміс
повинен бути досягнутим з неросійськими національностями в їх територіальних
межах з метою найбільш ефективного досягнення пролетарської єдності та
соціалізму. Він був проти федеративної державної системи, оскільки вважав, що
це увіковічить національні розбіжності. В.І. Ленін усвідомлював наявність
проблем національних меншин і пропагував політику національного самовизначення.
Проте виступав проти повної незалежності. На його думку, націям слід було
повністю асимілюватися до складу союзної держави [300, с. 360].
Україна, тим не менш, була розташована на межі західного капіталістичного світу
і таким чином особливо сприйнятлива до тих небезпек, якими він загрожував,
потребувала, на думку більшовицького керівництва, особливо пильного догляду.
Українські корисні копалини та мінерали були життєво важливі для Союзу, і
більшовики розуміли, що конче необхідно запобігти тому, щоб Україна опинилася
під чужою владою.
Д. Лібер зазначає, що кінець громадянської війни надав більшовикам можливість
переглянути свою національну політику, особливо в Україні, де національна
самовизначеність селянства була тісно пов'язана з українською ідентичністю і де
відзначався підвищений рівень національної свідомості [268].
З точки зору Пайпса, несподівана дезінтеграція Російської імперії після
революції 1917 р. відкрила перед В.І. Леніним два шляхи: чи прийняти
незалежність національних меншин чи приєднати ці регіони силою; він обрав
швидше останнє [358]. В той же час, для того щоб уникнути будь-яких порівнянь з
російським імперіалізмом чи будуванням нової імперії, він створив
псевдофедеральний статус в республіках і надав їм обмежену автономію.
Таким чином, радянська національна політика визначалася директивами, виданими
під час та після громадянської війни, а не ленінськими працями на цю тему
дореволюційного пер
- Київ+380960830922