РОЗДІЛ 2
СОНЕТАРІЙ М. ЗЕРОВА: РОЗВИТОК КЛАСИЧНИХ
ТРАДИЦІЙ І НОВАТОРСТВО
2.1. Проникнення сонетописання в Україну
З’ясування художньої природи „неокласичного” у творчості М. Зерова органічно
пов’язане із сонетарієм поета. Саме тут чітко простежується діалектика думки і
почуття, феноменологія поетичного вислову, полісемантика слова як резервуару
образності, „класична пластика” образних систем М. Зерова. У цьому розділі
проаналізуємо формальні параметри його сонета – „контур строгий”, особливості
ритміки, ритмомелодики, римотворчості; композиційні чинники, цілісність форми;
традиційні і новаторські елементи у змісті і формі. Це дозволить конкретизувати
поняття „художня природа „неокласичного”, а також з’ясувати місце і значення
сонетарію М. Зерова в історії українського сонета.
Позитивне вирішення цього завдання неможливе без дискурсу жанрової специфіки та
історії сонетописання.
Отже, „... сонет (італ. sonetto – звучати) – ліричний вірш, який складається з
чотирнадцяти рядків п’ятистопного або шестистопного ямба, власне, двох
чотиривіршів з перехресним римуванням та двох тривіршів тернарного римування за
основною схемою (абаб абаб ввдеед), хоч можливі й інші варіанти (абаб абаб вде
вде чи абаб абаб ввд еде і т. п.). (...) Внутрішня гнучкість сонетної форми
тяжіє до постійного оновлення канону. Вже, приміром, В. Шекспір застосовував
три чотиривірші та двовірш. Крім цього, можливі також неканонічні форми С.,
приміром, „хвостаті сонети” („сонет з кодою”), тобто з додатковим рядком;
перевернуті сонети, започатковувані двома тривіршами; суцільні – побудовані на
двох римах; „безголові” – з одним чотиривіршем і двома тривіршами; „кульгаві”,
в яких останні рядки чотиривіршів усічені; напівсонети – один чотиривірш та
один тривірш тощо; власне сонетоїди (...) Особливу, вельми складну форму цього
оригінального вірша, що складається з п’ятнадцяти С., останній з яких
(магістрал, від лат. magistralis – головний) будується з перших рядків усіх
попередніх чи наступних чотирнадцяти С., називають вінком сонетів
[100, с. 649-650]”. Цей жанр відзначається наявністю внутрішньої композиції:
теми (в першому катрені), розвитком головної думки, можливим протиставленням
або антитезою (в другому катрені), протиріччям чи перспективою розв’язки теми
(у першому терцеті) та висновком, поясненням чи синтезом у другому. Сонет
належить до жанрів, „... які вже поширилися, пристосувалися і живуть, поволі
модифікуючись. (...). І з цього погляду хто знає, може, він довговічніший за
вергарнівський vers libre [58, с. 1065]”.
Історія цього жанру бере початок із ХІІІ століття.
„Творцем сонета дуже часто називають Петрарку, хоча, в дійсності, сонет
з’явився приблизно за сто років до Петрарки. Походженням своїм сонет завдячує
сицилійській школі поетів, що існувала при дворі Фрідріха ІІ (1215-1250)
[70, с. 111]”. Простежуючи походження сонета, більшість дослідників
(І. Качуровський, О. Мороз, Яр Славутич, Д. Павличко та ін.) зупиняються на
Італії, де викристалізовувалися його основні ознаки. Ігор Качуровський (кн.
„Строфіка”, Київ, 1994), О.Н. Мороз (кн. „Етюди про сонет”, Київ, 1973) та ін.,
стверджують, що першими датованими сонетами були поезії Джакомо да Лентіні (в
іншій вимові ім’я вказується з деякими змінами – Якопо да Лентіно, або ж
Джокамо да Ленніто). Вишукану форму сонет здобуває в Гвіттоне д’Ареццо та Кьяро
Даванцатті, а пізніше в поетів „нового солодкого стилю” (Гвідо Кавальканті,
Діно Фрескобальді, Чіно да Пістойя, Ляпо Джанні та ін.). Особливості сонета
„... вперше були описані Антоніо де Темпо (1332) [100, с. 648]”. Сама назва
строфічної форми походить „... від італійського sonetto ( sonore – звучати,
дзвеніти) [112, с. 9]”.
Сонет стає важливою складовою італійського поетичного мистецтва. Цей жанр
присутній у творчості багатьох поетів (Данте Аліг’єрі, Франческо Петрарка,
Джованні Боккаччо, Матео Боярдо, Лоренцо Медічі, Нікколо Макіавеллі,
Мікеланджело Буонарроті, Джордано Бруно та ін.).
Традиції сонетного жанру культивуються поетами-петраркістами в країнах Європи.
В період Ренесансу сонет присутній в Іспанії (Гарсіласо де ла Вега, Фрай Люїс
де Леон, Лопе де Вега, Рубен Даріо, Амадо Нерво та ін.); в Португалії
(Франціско де Са де Міранда, Камоенс та ін.); у Франції (Клеман Маро, Меллен де
Сен Желе, П’єр Ронсар, Йоахім дю Белле та ін.); у Англії (Вайатт, Серрей,
Сідні, Спенсер, Вільям Шекспір та ін.).
Теоретики літератури періоду класицизму й романтизму не заперечували сонет.
Так, цим жанром цікавилися такі поети, як Шарль Леконт де Ліль, Шарль Бодлер,
Теодор Банвіль, Арман Сюллі – Прюдом, Стефан Маллярме, Хосе Марія Ередія,
Франсуа Коппе, Поль Верлен, Артюр Рембо, Поль Валері та ін.).
У польській літературі сонетом цікавився А. Міцкевич, а пізніше Казімір
Вєжинський. Російська література наповнилася сонетами у ХVІІІ столітті, яке
І. Качуровський називає періодом „початкуючого” сонета. В цей час жанр сонета в
Росії розробляють Сумароков, Державін та ін. „Золотий вік російської
літератури. Кілька сонетів Пушкіна, один – Лермонтова, декілька – поетів
пушкінської „плеяди” (Дельвіг, Венєвітінов). Бєлінщина й писарєвщина.
Громадська опінія під ідеологічною диктатурою тодішніх предтеч більшовизму:
Бєлінського, Чернишевського, Добролюбова, Писарєва. (Е. Райе називає їх
„убивцями російської культури”). Справжні поети (як Тютчев) лишаються на довгий
час невизнаними. (...) Десь на кінець цього періоду постали блискучі сонети
П. Бутурліна (...) Срібний вік російської літератури. Сонети Н. Мінського (...)
К. Бальмонта, В. Брюсова, Ін. Анненського, І. Буніна, Н. Гумільова, Анни
Ахматової, В’ячеслава І
- Київ+380960830922