РОЗДІЛ 2
ЕКСПРЕСІОНІСТСЬКЕ ВИРАЖЕННЯ САМОТНОСТІ
У ПРОЗІ ОКСАНИ ЗАБУЖКО
Творчість Оксани Забужко виразно протилежна за своєю художністю та світоглядними орієнтирами до асоціальної химерно-символістської прози Галини Пагутяк. "При всьому рафінізмі та естетстві не тільки проза, а й поезія, загалом вся творчість Оксани Забужко є соціально орієнтованою, ? визначає М. Моклиця. ? Це особистість, яка не може назавжди відвернутись від реального світу, занурившись у вигаданий, нафантазований тощо світ... Послідовна соціальна орієнтованість і водночас посилений суб'єктивізм творчості Забужко наштовхують на думку, що перед нами ? досить яскравий і послідовний експресіонізм" [137, с.323]. Основний творчий принцип експресіоніста послідовно втілюється у поезії та прозі О.Забужко, а саме безпосердньо передавати те, що спонукає до творчості. "Нервова" емоційність цього письма характерно поєднує низьке з високим, вульгарність з духовним пафосом. Адже експресіонізм орієнтований на вираження внутрішнього світу суб?єкта, його внутрішньої сутності на основі гостро пережитого індивідуального світобачення. Оскільки експресіоніст прагне збагнути внутрішню сутність явища, суб?єкта, то сутнісна глибина самотності має у прозі Забужко безпосереднє вираження. При тому, що експресіоніст не вживається зі світом, конфлікт з українським колоніальним суспільством ? характерний для її письма. Експресія є наслідком могутньої вітальної сили та енергії, що постає полемічним викликом до світу.
Проблематика жіночої самотності яскраво постала у цій творчості через вираження невдоволеної жіночої сексуальності.
2.1. Мотиви тілесності та сексуальності
Проза Оксани Забужко за еталоном, який уклався в свідомості загалу - своєрідний виклик патріархальним традиціям. Тільки в аспекті змагання на терені сексуальних перемог, поданому у нашій літературі Євгеном Гуцало ("Імпровізації плоті") чи Осипом Шпитко ("Вирід"), можна зрозуміти войовничість та безапеляційність художньої версії жіночої сексуальності у прозі Забужко. Акцент змагання пов'язаний у неї з переборенням комплексів соромництва, залежності, другорядності у родинній ієрархії тощо. Революційна жіноча емансипованість подібна у Забужко до стихії бунту, руйнівного за своєю природою, глобального - за обсягом метаморфоз. Жіноча емансипованість у Оксани Забужко насамперед пов'язана з сексуальною розкутістю, яку супроводить розкутість соціальної поведінки та мовної деклараційної позиції.
У плані реалізації конструктивного сексуального світопростору Забужко найчастіше схиляється до мазохістських та нарцисистських алегорій та аналогій [213]. Тамара Гундорова спостерегла, що "у повісті Забужко (йдеться про "Польові дослідження з українського сексу" - О.К.) жіночий нарцисизм натомість ніби повертається до свого пражіночого джерела, стає не відьомським, але інфантильним. Це, так би мовити, постколоніальна структура дзеркальності. Відкриття на місці емансипованої жінки дівчини, яка плаче, перебуваючи всередині патріархальної (батьківської), однак колонізованої "чужим" поглядом культури, перекриває феміністичне оскарження "слабкості" українських чоловіків, що становить фабулу твору. Навіть власну жіночу тілесність побачено в дзеркалі інфантильного тіла, що плаче і болить" [47, с.91]. Тричі в "Польових дослідженнях ..." виринає віддзеркалення героїні: вперше ? як замилування досконалістю власної жіночості [74, с.26], вдруге - з розпачливою констатацією "опалих грудей" [74, с.34], утретє - ефект помноження відображень, де кожен собою милується [74, с.81]. Сконцентрований часопростір, як і маніпулювання ним, відбилось чи не найяскравіше на ототожненні жінки ? дівчинки: "..скоголить бідна, нелюблена, покинута на вокзалі дівчинка, ладна йти на руці до кожного, хто скаже: "Я твій тато", та тільки хто ж таке скаже тридцятичотирилітній бабі, ? от ту дівчинку й ти сама в собі не любиш..." [74, с.13]. У тексті наявні постійні портретні зіставлення героїні з самою собою, але часом, різних періодів життя. Портрет як такий, власне, там відсутній, йдеться швидше про замиловане героїнею уявлення про себе колишню чи сьогоднішню, в якому навіть вади виступають на користь переваг. Тамара Гундорова робить висновок: "Польові дослідження" ? це монолог-лекція, прочитана перед дзеркалом, зрештою повертає нас до маленької дівчинки, а вона, у свою чергу, веде до жінки, яка так само, як і героїня Кобилянської, не може звільнитися від Електриного бажання мати брата-товариша" [47, с.92]. Думки Гундорової, що базуються на методології фройдизму та постфройдизму, підтверджуються й численними інтерв'ю, даними Оксаною Забужко, зокрема в одному з них, для журналу "Наталі", вона заявила: "У мене є друзі-чоловіки, яких я сприймаю саме по-братськи..." [69, с.15]. Подібний же мотив зустрічається і в "Польових дослідженнях з українського сексу". Жіночий нарцисизм і шукання "брата" серед чоловіків, ? питомі характеристики екзистенційної сексуальності Оксани Забужко. Конструювання віддзеркалень в її прозі, безперечно, є прикметою тяжіння до усвідомленої психоаналітичної інтерпретації, адже кожне нове віддзеркалення - це новий етап сфери образності та ідеології тексту.
Більшість же літературно-критичних матеріалів про художню прозу Забужко, чи це Алла Бондаренко, чи Лариса Масенко, чи Валерій Полковський, чи Ніла Зборовська, чи Марія Моклиця, в першу чергу актуалізують національне й культурологічне значення її ідей. Звертаючись до її творчості, Ніла Зборовська зазначала: "З образом випростаної жіночості пліч-о-пліч йде наш національний ренесанс початку століття" [92, с.111]. Алла Бондаренко звернула увагу на вагомість категорії самотності в прозі письменниці: "Отож етіологія самотності, створена О.Забужко, формується таким чином: сфера інтимних стосунків виявляється неспроможною до повноцінного почуття й духовно-тілесної інтеграції, бо вона глибоко травмована фобіями тоталітарного й колоніального суспільства: страхом репресій, залежності, нереалізованого обдарування"