РОЗДІЛ 2
євроінтеграційна складова ЗОВНІШНьої ПОЛІТИКи ЧЕХІЇ (1989–2004)
2.1.Особливості формування зовнішньополітичних пріоритетів Чехії
Кінець 90-х років ХХ ст. став доленосним для більшості країн Центральної і
Східної Європи, які обрали шлях “назад до Європи”, що передбачав вступ до НАТО
та Європейського Союзу. Передусім це означало перехід від авторитарної системи
до багатопартійної парламентарної демократії, від планової до ринкової
економіки. Цей перехід для країн з обмеженим досвідом демократичного розвитку
характеризується певним драматизмом. Майже 50 років тоталітарного і
авторитарного режимів наклали відбиток на суспільство та на широке коло тем,
пов’язаних із захистом прав людини, поведінкою політичних партій тощо.
Порівняно з іншими, Чехословаччина мала дещо щасливішу історію, оскільки з 1918
по 1938 р., очолювана президентом Томашем Масариком, Чехословацька Республіка
була, за загальним визнанням, найдемократичнішою країною в Європі. Після Другої
світової війни чехи та словаки намагалися відродити ці традиції, проте в лютому
1948 р. Чехословаччина опинилася у міцних тенетах радянського впливу з усіма
наступними наслідками.
Придушення “празької весни” у 1968 р. отримало значний міжнародний резонанс та
далекосяжні негативні наслідки для народів Східної Європи загалом. Перемога
прихильників “доктрини Брежнєва” унеможливила реформи в соціалістичних країнах,
зміцнила позиції догматиків у правлячих партіях, КПЧ втратила вплив серед
більшості населення країни, а в економіці зростали застійні тенденції, що
збільшило відставання Чехословаччини від розвинутих країн.
На квітневому пленумі ЦК КПЧ неосталіністам врешті вдалося усунути від
керівництва Олександра Дубчека і першим секретарем партії став Ґустав Гусак.
Нове керівництво партії на чолі з Ґ. Гусаком запропонувало “програму
нормалізації становища в партії та суспільстві”, зміст якої свідчив про
повернення до неосталіністських методів керівництва. На грудневому (1970)
пленумі ЦК КПЧ було прийнято документ “Уроки кризового розвитку в Компартії
Чехословаччини і суспільстві після ХІІІ з’їзду КПЧ”, у якому з догматичних
позицій розкривалися причини економічно-політичної кризи в країні. А в травні
1971 р. на XIV з’їзді КПЧ констатувалося, що “суспільство консолідувалося” і
“відновлена стабільність економіки”. Очевидно, що режим Ґ.Гусака видавав бажане
за дійсне. Насправді ж реалізація в 70-х роках ХХ ст. догматичного курсу
“нормалізації” та цілковита залежність режиму Гусака від „брежнєвського”
гегемонізму поступово занурювали чехословацьке суспільство в глибоку кризу. З
року в рік знижувалися темпи приросту промислового виробництва та національного
доходу. Чехословаччина, яка ще в 50-х роках ХХ ст. належала до десяти
промислово розвинутих країн Європи, наприкінці 80-х років опинилася на
сороковому місці за рівнем економічного розвитку в світі. За рівнем
продуктивності праці, науково-технічного прогресу, якості продукції вона
відчутно відставала від розвинутих європейських країн.
Стагнація економіки, ідеологічна експансія правлячої компартії та постійні
утиски будь-якого вільнодумства інтелігенції викликали природний спротив –
опозиційний громадський рух зростав. Центром протидії пануючій комуністичній
владі стала громадська ініціативна група, яка згодом існувала під назвою
“Хартія-77”. Керівники КПЧ дедалі більше втрачали підтримку не тільки
населення, а й членів партії. У другій половині 80-х років ХХ ст. воно мусило
вжити певних заходів, але вони були косметичними й не зачіпали суті існуючої
політично-економічної системи. Чехословаччина за часів Мілоша Якеша, який у
грудні 1987 р. змінив на посаді лідера партії Ґ.Гусака, є найяскравішим
прикладом “псевдоперебудови” в країнах Східної Європи.
Незадоволення населення становищем у країні приводило до виникнення нових
опозиційних угруповань та посилення критики режиму. Остаточне повалення
тоталітаризму в Чехословаччині, як і в інших соціалістичних країнах,
відбувалося за сприятливих міжнародних умов (Горбачовське керівництво лояльно
поставилося до формування некомуністичного уряду в Польщі, вітало радикальні
перетворення в Угорщині тощо). Але поштовх початку чехословацької “ніжної
революції” 17 листопада 1989 р. (в міжнародний день студентів) дала жорстока
розправа органів правопорядку з демонстрацією молоді, яка вийшла на вулиці
Праги вшанувати пам’ять дев’яти студентів, страчених 1939 р. нацистами. Молодь
вимагала радикальних політично-економічних реформ і закликала до страйку.
Кульмінаційним моментом у русі протесту стала грандіозна демонстрація, яка
відбулася 26 листопада у Празі, після чого до кінця тижня партійна верхівка
пішла у відставку.
Уже 10 грудня 1989 р. на чолі з Маріаном Чалфою був сформований коаліційний
уряд національної згоди, до якого увійшли десять комуністів, по два
представники від соціалістичної та народної партій та сім безпартійних.
Президентом Чехо-Словацької Федеративної Республіки – ЧСФР (такою була нова
назва країни) 29 грудня 1989 р. обрано Вацлава Гавела, а головою парламенту
став батько “празької весни” О.Дубчек. “Ніжна революція” ознаменувала новий
етап в історії Чеської Республіки. Зміни, були спрямовані на перехід до
парламентської демократії та ринкової економіки.
Після падіння комуністичного режиму розпочалася нова епоха розвитку
Чехословаччини загалом та її зовнішньої політики зокрема. Перші місяці
зовнішньої політики були позначені двома визначними кроками, що мали
діаметрально протилежні наслідки: вибачення Вацлава Гавела перед колишніми
судетськими н
- Київ+380960830922