РОЗДІЛ 2
ДУХОВНЕ ЖИТТЯ СЛОБОЖАНЩИНИ У ХVІІ - ХVІІІ СТ.:
ЙОГО СПЕЦИФІКА ТА ЕВОЛЮЦІЯ
2.1. Формування регіонально-культурного типу слобожанина
Люблінська унія, прийнята 1569 року, докорінно змінила життя українців. За цією унією до Польщі було приєднано і українські землі. Перейшовши під владу Речі Посполитої, українці замість "золотої" свободи знайшли позбавлення державних та соціальних прав, придушення національного духу. Становище православного населення в Україні під владою поляків ХVІ століття ще більше погіршилося з прийняттям Берестейської унії в 1596 році, у зв'язку з чим посилилися гоніння на православну церкву. Всі ці дії кінець кінцем мали за мету позбавити український народ національної церкви. Проте польсько-католицька експансія не загальмувала культурний розвиток на Україні, а навпаки дала йому могутній імпульс, який виявився у піднесенні самосвідомості народу, розквіті його фольклорних струменів, що проявилися в релігійному мистецтві, літературі, національній освіті.
Шукаючи вихід, українське поспільство, виступаючи проти насильницької асиміляції, потяглося шукати допомоги в єдиновірній Московській державі, яка з кінця ХVІ століття з метою зміцнення оборони своїх кордонів заохочувала українців до заселення вільних земель, надаючи переселенцям тимчасові пільги. Рядове духовенство "у великій мірі ширило в Україні думки про опір і захист народу під високою рукою православного московського царя від неволі лядської й утисків віри православної" [99, с. 95].
Випереджуючи політичне об'єднання з Московською державою, українці вже з початку ХVІІ століття стихійно біжать з Правобережної України на Слобожанщину, де московським урядом започатковувалася регулярна сторожова служба. Створення сторож та проникнення відхідників сприяли освоєнню "дикого поля". З багатьох історичних джерел можна виокремити декілька значних та рушійних хвиль еміграції українців на слобожанські землі. На той час, за московськими державними актами, українців-колоністів звали черкасами.
Перший головний потік переселення відбувся у 1617 році, коли до 10000 козаків залишили Польську Україну і прийшли до берегів Дінця.
Друге велике переселення сталося 1638 року. Проходило воно під керівництвом гетьмана Якова Острянина, який разом зі своїми козаками заснував поселення-слободу Чугуїв. Після вбивства гетьмана та втечі черкас у 1641 році Московська держава заселила Чугуївську слободу російськими служилими людьми. З літературних джерел відомо, що у 1668 році в місті проживало до 509 чоловік українців і 552 чоловіка служилих людей з росіян, але вже через 10 років в м. Чугуєві не було жодного українця. (Вірогідно, це було наслідком бунта Брюховецького в лютому 1668 р.) [133, с. 22]. З ХVІІІ століття Чугуїв стає центром російського поселення, де налічувалось 9185 мешканців (трохи менше, ніж у Харкові, в якому було на той час 10743 чоловік) [20, с. 244].
Протягом 1640-1644 років продовжують надходити невеликі групи біженців з Правобережної України. На початку 1645-1647 років до 1247 сімей перейшло на Слобожанщину та оселилося по берегах річок Охтирки, Харкова, Дінця. З цією хвилею переселенців укорінилися в нашому краї такі дворянські прізвища, як Захаржевські, Кондратьєви, Лесевицькі. Людський плин продовжувався до 1648 року [74, с. 3].
З середини ХVІІ століття, особливо у 50 - 70-х роках, почалася масова міграція українців, викликана посиленням соціального та національного гніту на Правобережній Україні. У 1650 - 1651 роках лише безсімейних козаків прийшло на Слобожанщину більше 500 чоловік, а у 1654 році тут вже налічувалось більше 80000 мешканців чоловічої статі [20, с. 244]. Українські літописи розповідають про вихід значної кількості українців із Польської України на Слобожанщину до 1651 року. У літопису Граб'янка пишеться: "...и повелел народу (Б. Хмельницкий - Т.П.) вольно сходить с городов, кидаючи свои набитки ку Полтавщине також и за границу у Великую Россию, а бы там городами оседали. И от того часу стали осідати: Сумы, Лебедин, Харьков, Ахтырка, и все слободы даже до речки Дону казацким народом" [20, с. 391].
Як характерний приклад можна розглядати переїзд селян с. Вільшани Богуславської, що на Київщині, під проводом сотника Семена Ковалевського на землі Слобожанщини та заснування тут поселення з однойменною назвою (нині це с. Вільшани Дергачівського р-ну Харківської обл.) [76, с. 431].
За "хронологічним описом Харкова" (1767), перший харківський осадчий Іван Каркач, подібно до чугуївських та острогозьких сотників, привів на територію Харківського городища українців і заснував близько 1654 - 1656 років місто Харків [20, с. 427-428].
М. Сумцов у своїй книжці "Слобожани" писав, що "Харків у 1655 р. складався виключно з козаків, яких було 587 чоловік, поділених на 6 сотень з отаманом Іваном Кривошликом, а якщо додати ще жінок та дітей, приблизно буде 1,5 - 2 тисячі людей" [215, с. 12-13]. Перші козацькі реєстри рясніють гостро-виразними українськими прізвищами - Юско Хороший, Юско Кривий, Васка Хміль, Миско Кубрах, Клим Стріха, багато прізвищ ремісничого походження: Коваль, Котляр, Кравець та інші [215, с. 13].
У 1659 році мешканці прибережних міст Дніпра, Случі та Принєжі, передбачаючи війну Польщі з Московською державою, отримали дозвіл від гетьмана Юрія Хмельницького перейти у новоутворені слобідські полки. [74, с. 4].
Філарет Д. Гумілевський в "Историко-статистическом описании Харьковской епархии" повідомляє, про появу у нашому краї Славгородка - укріпленого містечка, де мешкали не тільки козаки, а і вихідці з Московської держави: боярські діти, пушкарі, стрільці. Далі архієпископ розповідає про охтирського полковника Івана Перекрьостова, який 1686 року за царською грамотою викупив у боярських дітей Валківської служби землі Славгородка і заселив їх черкасами. Автор продовжує: "У 1676 році населення Мурафи примножив уманський полковник Микита Кіндратійович Сененко, який привів з собою в Мурафу 260 чоловік і якому дана можливі