РОЗДІЛ 2
НОРМАТИВНІСТЬ І МОДУСИ ОЦІНКИ
2.1. Точки перетину етики і лінгвістичних досліджень.
Розглянемо наявність нашої проблематики у сучасній етиці і філософії мови. Таке рішення обумовлене тим, що принаймні два з основних концептів (а саме "норма" і "оцінка"), що ми поклали в основу нашої методології, є одними з центральних понять етики.
У якості попередніх зауважень приймемо те, що оцінка виражається предикативно і має елементарне значення. А також те, що елементарність значення предикатів оцінки визначає їх використання.
Безпосереднім попередником Дж. Мура [130; 131], у працях якого проявилося зрушення етичних досліджень до логіко-лінгвістичного аналізу значення слів-оцінок, був Г. Сіджуік [61]. У своїй книзі "Методи етики" він критикує різнорідні етичні концепції, аналізує семантику модальних слів і слів-оцінок в повсякденній мові. Його турбує не те, як слова мають використовуватися, а те, я?к вони реально використовуються.
Він аналізує значення двох семантичних типів предикатів, які є характерними для етичних текстів: слів загальної оцінки і слів з кола належного, що входять до ціннісних і нормативних суджень, відповідно.
Сіджуік розглядає ці предикати як цілісну групу, члени якої взаємопов'язані (деякі автори [104; 105] вважають, що концепти цінності і належного є взаємооборотними) і одночасно протистоять друг другу. З цими словами пов'язана специфіка практичного міркування, яке має за мету прийняття рішення. Відношення між предикатами в тексті обумовлюють його несуперечливість. Сіджуік наголошує, що нормативні судження і судження оцінки принципово не редукуються до фактичних [61, 27-28].
Дієслова в нормативних судженнях можуть використовуватися в вузькому (категоричному), широкому і "гіпотетичному" сенсах [61, 25-40]. У вузькому сенсі має місце власне деонтологічне (строго етичне) значення, тобто висловлюється категорична вимога, наприклад: "Треба казати правду". Так, у працях з етики, які ведуться в юмівському напрямку, такі судження інтерпретуються як знак існування в свідомості суб'єкта мовлення особливого морального почуття - схвалення (або не схвалення) певного типу дії.
Але очевидно, що об'єктом схвалення, в принципі, можуть бути твердження, що суперечать одне іншому. Етика цього не допускає. Необхідною підставою деонтологічного судження є впевненість у тому, що схвалена норма поведінки є виключно правильною. Судження протилежного значення відкидаються з етичного тексту подібно до того, як в логічно правильному тексті відсутні хибні речення. Суб'єкт мовлення виходить з пресупозиції непохитності моральних правил. Моральні правила не заперечують, хоча і порушують. Порушення, за законом (держави або совісті), тягне за собою покарання, презумпція покарання невід'ємна від використання дієслова в нормативних висловлюваннях. Але значення дієслова не редукується ні до морального схвалення, ні до загрози покарання за порушення обов'язку [61, 33].
Отже значення, що вноситься до нормативного судження дієсловом, не обмежується іллокутивними силами схвалення або застереження. Значення таких слів є елементарним, його не можливо визначити. Можна лише описати його відношення з фактичними (дескриптивними) значеннями і судженнями.
Строго етичне використання дієслова з необхідністю передбачає залежність вимоги від можливостей людини (це постулює ще Кант). Висловлювання "я маю це зробити" і "я не можу цього зробити" - несумісні. Ця несумісність між висловлюваннями відрізняється від логічного протиріччя. Однак непослідовність тексту, як наслідок співпокладання цих модальностей, така велика, що винищується сенс та іллокутивні (комунікативні) сили, які супроводжують висловлювання. Речення "вам належало запобігти краху, але ви не змогли цього зробити" не може бути прийнятим ні як порушення обов'язку, ні як висунення звинувачення, оскільки тут присутнє і виправдання, що анулює і модальність належного, і іллокутивна сила звинувачення. Іллокутивні спроможності звинувачення і виправдання можуть вступати між собою лише в діалогічний зв'язок, оскільки вони засновані на різних обсягах вихідного знання: звинувачення не може бути висунуто, якщо суб'єкт мовлення знає, що обвинувачений був нездатний попередити крах.
В більш вільному сенсі, характерному для повсякденної мови, йдеться про ставлення не до конкретного правила (існуючої норми), а до ідеальної норми. Ці значення розподілені між предикатами "має" і "мав би". Наприклад, "Я мав попередити про небезпеку" і "Я мав би бути більш виваженим". В більш широкому сенсі належне не передбачає ні можливості, ні категоричного обов'язку. Тому вислів "Я мав би бути виваженішим, але не можу" не містить протиріччя.
В обох значеннях дієслово передбачає правильність судження: суб'єкт мовлення виходить з того, що саме так, а не інакше, мають думати всі розумні істоти [61, 36]. Такі висловлювання не стимулюють заперечення. Якщо вони містять докір - реакцією на них може бути виправдання. З етичними правилами не сперечаються, і їх не заперечують.
Однак, лише значення категоричного обов'язку імплікує диктат, спонукання до дії. Як передбачається, це диктат розуму в ситуації конфлікту з бажаннями і безпосередніми імпульсами людини. І Ноуел-Сміт [45, 265] наголошував, що логіка належного передбачає існування конфлікту між обов'язком зробити дещо і схильністю не робити цього; при цьому конфлікт є частиною загальної засади поняття належного, хоча і не обов'язково присутній в кожному конкретному випадку.
Третє значення дієслова, за Сіджуіком, є значенням кантівського "гіпотетичного" імперативу. Такий імператив адресується лише тому, хто прагне досягти певної мети: встановивши собі мету, маємо, за логікою поведінки, прийняти і необхідні для її досягнення засоби. Рекомендація лікаря "Якщо ви хочете бути здоровим, ви маєте вставати вранці" не еквівалентна твердженню "Вставати вранці є необхідною умовою збереження здоров'я". Друге судження констатує зв'язок між фізіологічними фактами, і є засадою для наведеної в
- Київ+380960830922