РОЗДІЛ 2
АНАЛІЗ правових ЗАСАД здійснення ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ державної влади В УКРАЇНІ
2.1. Становлення місцевого самоврядування в Україні як структурного елементу
децентралізації : історичний ракурс
Місцеве самоврядування кожної країни, як і організація та здійснення в ній
державної влади, всебічно відображає традиції народу, його ментальність, рівень
розвитку суспільства та умови його існування. Це стосується й місцевого
самоврядування України, яке існувало з найдавніших часів і характеризувалось,
як правило, реальним демократизмом [32, 42].
Місцеве самоврядування в Україні має довгу і драматичну історію свого
становлення. Самоврядні традиції існують з часів Київської Русі (вічова
демократія) і є частиною державотворчих процесів. Ці традиції були продовжені в
добу Козацької держави (козацькі ради). У першій українській Конституції
гетьмана П. Орлика (1710 р.) не тільки підтверджувалося станове самоврядування,
але й було зроблено спробу захистити його від свавілля урядовців та закласти
основи сучасного місцевого самоврядування. З Козацькою державою слід
пов’язувати початок становлення українського муніципалізму [48, c.14-15].
Місцеве самоврядування виникло у середні віки у вигляді перших спроб міського
самоврядування у містах України, що були наділені Магдебурзьким правом (Львів,
Київ, Луцьк, Старокостянтинів, Бережани, Коростень, Хотин, Галич, Збараж та
інші). Місцеве самоврядування частково зберігалось і в часи козацької
республіки (козацькі ради, ХV-XVII ст.), але практично повністю занепало після
об’єднання із Московією і знищенням гетьманщини (1654 р). За умов
абсолютистської монархії, в другій половині ХІХ століття, почався процес
відновлення самоврядування через запровадження земств та прийняття нових
місцевих статутів. Цей процес значно пожвавився в останні роки Російської
імперії [161, 113, с.128].
Підкреслюється, що саме з структуруванням ієрархії рівнів органів влади та
управління, горизонтально-вертикальних зв’язків місцевого управління,
відбувається передача повноважень від центральних на регіональні та місцеві
рівні влади.
Із відміною кріпацтва на Русі настійно постала проблема корінної перебудови
системи місцевого самоуправління, а з започаткуванням проекту „Положення про
губернські і повітові земські установи” від 1 січня 1864 р., розробленим
Державною Радою і затвердженим Олександром ІІ створювались земства, що
складались із розпорядчих (земських зборів) і виконавчих органів (земських
управ). До компетенції земства входили місцеві господарства, соціальні й
освітні справи: будівництво й утримання у належному стані доріг, місцевих
шляхів, медична опіка, санітарна та ветеринарна справи, заходи щодо покращення
розвитку промисловості, торгівлі, хліборобства, народної освіти, місцевий
зв’язок, протипожежні заходи, страхування, визначення розміру грошових і
натуральних повинностей для задоволення земських потреб. Управління та
організація справ земства фінансувалася із окремих податків, відрахувань із
загальнодержавного капіталу, прибутків із земських маєтностей та підприємств.
На Україні Земства були введені у період 1865 – 70 рр. у степових і
лівобережних губерніях та в 1911 р. – у трьох правобережних. У губерніях
„Південно-Західного краю” – Київській, Волинській, Подільській було введено
спрощене земство у формі губернського комітету з призначенням гласних тільки в
1904 році. До 1916 року земські установи діяли в 43 із 94 губерній і областей
[53, с.11-12]. Елементи децентралізації державного управління виражались у
вирішенні питань місцевого господарства, введенні спеціальних податків
необхідних для оплати понесених витрат.
Оголосивши земства загальностановими установами, уряд усе робив для того, щоб
на чолі їх були представники дворянства. У „Положенні” говорилось, що головами
земських зборів можуть бути тільки предводителі губернського й повітового
дворянства. Цим самодержавство забезпечувало перевагу дворянській верстві в
управлінні державою. Кількісний склад земств можна спостерігати на прикладі
Харківської губернії (табл. 2.1.). У 1903 р. у складі повітових управ
українських земських губерній було 83% дворян, 9,3% селян, 7,7% не дворян.
Таблиця 2.1.
Кількісний склад „обранців” до зборів у Харківській губернії [3 Джерело:
Записка об устройстве земских учреждений по положению 1864г., Ф.№2057, Оп.№1,
Ед.хр.№687, [53,с.1-12].]
Уїзди
Кількість обранців до уїзних зборів
Всього
Кількість обранців до губернських зборів
Від землевласників
Від городових
Від сільських общин
Алтирський
18
14
39
Богодухівський
19
15
43
Волковський
16
14
33
Волчанський
21
14
42
Змієвський
22
21
49
Ізюмський
35
11
24
70
12
Куп’янський
26
23
52
Лебединський
25
17
51
Старобильський
24
34
68
11
Сумський
30
12
19
61
10
Харківський
19
16
14
52
Всього
255
87
209
560
95
Таким чином аналіз архівних матеріалів засвідчує, що приватні землевласники в
губерніях чисельністю переважали кількість їх представників в уїзних земських
зборах (44.6%), ніж представники від селянських общин (38%).
Вибори гласних проводилися із випередженням у три роки. Наголошується, що у
тому ж Харківському земстві за 25 річний період, вибори гласних відбувалися 9
разів. На (табл. 2.2.) наводяться архівні дані керівного губернського складу за
два перших й три останніх триріччя.
Таблиця 2.2.
Архівні дані керівного губернського складу за триріччя у Харківському земстві
[4 Джерело: Записка об устройстве земских учреждений по положению 1864г.,
Ф.№2057, Оп.№1, Ед.хр.№687, [53, с
- Київ+380960830922