РОЗДІЛ 2
ПОЛІТИЧНА АНАЛІТИКА В УКРАЇНІ: ІСТОРІЯ, СУЧАСНИЙ СТАН І ОСОБЛИВОСТІ МЕТОДОЛОГІЇ ДОСЛІДЖЕННЯ
Особливу увагу в нашому дослідженні приділено процесам формування теоретико-методологічних засад вітчизняної політичної аналітики, виділенню їхніх характерних особливостей у певні історичні періоди та, особливо, сучасному стану розвитку цієї галузі наукового пізнання.
Вітчизняна політична аналітика не завжди служила інтересам державного управління. В основному цей взаємозв'язок був обумовлений обставиною існування чи не існування національної державності, єдності чи подрібненості української політичної нації. Поряд з тим, політична аналітика України завжди зберігала органічний зв'язок з потребами розвитку суспільства й відповідала кращим світовим стандартам теорії та методології. Достатньо самостійний еволюційний етап вітчизняної політичної аналітики пов'язаний з процесами набуття Україною державної незалежності та формування нової української політичної нації в кінці ХХ - на початку ХХІ ст. Саме тоді молода українська держава починає гостро відчувати потребу в аналітичному забезпеченні власної внутрішньої та зовнішньої політики та процесів державного управління. В сучасній Україні політична аналітика інституціоналізується як галузь професійної діяльності науковців, державних службовців та недержавних аналітичних організацій, розвивається її теоретична й методологічна база.
Однак аналіз світового досвіду розвитку політичної аналітики у співставленні з аналогічним вітчизняним досвідом засвідчує наявність певних проблем імплементації політичної аналітики в державному управлінні. Значною мірою це стосується формування її теоретико-методологічних засад і інституційної структури.
2.1. Процеси становлення вітчизняної політичної аналітики
2.1.1. Історична еволюція вітчизняної політичної аналітики.
Результати дослідження теоретичної еволюції феномену політичної аналітики дозволяють цілком обґрунтовано припустити, що Україна не була виключенням в європейському цивілізаційному просторі. З моменту виникнення на її території перших державних утворень і протягом осяжного історичного періоду, навіть у ті часи, коли власної держави (або кількох держав) на території України не було, оскільки окремими її частинами володіли інші держави, вітчизняна політична думка розвивалася в загальному руслі світової наукової традиції (див. Додаток А, табл. А.6).
Історико-політичний жанр з ознаками політичної аналітики на вітчизняних теренах виникає з постанням Київської держави в кінці ІХ ст., коли з прийняттям християнства тут починає формуватися традиційна європейська вченість, потрапляє європейська політична література і, що немаловажне, з'являється уніфікований алфавіт. Вітчизняна політична література того часу переважно була покликана виховувати відчуття патріотизму, стверджувати історичну й політичну єдність народу, обґрунтовувати устрій феодальної держави й водночас - викривати проблеми, пов'язані з її функціонуванням.
Першу пам'ятку вітчизняної політичної літератури, що дійшла до наших часів,- "Повість временних літ" (в українському перекладі також відому як "Літопис Руський") [193], створено приблизно в 1113 р. києво-печерським монахом Нестором (Літописцем) [258]. Попри яскравий вітчизняний колорит, в аналітичному стилі Нестора відчувається вплив історичних попередників - від римських до візантійських і арабських хроністів. Його твір, переважно оповідного характеру, тим не менше містить міркування щодо причинно-наслідкового зв'язку історичних подій та політичних реалій тогочасної держави.
В дусі європейської християнсько-політичної думки написано "Слово про закон і благодать" Митрополита Іларіона. Третя частина цього твору містить саме політичні міркування щодо діяльності київських князів Володимира Великого та його сина Ярослава Мудрого [314].
Володимир Всеволодович Мономах (1053-1125), онук Ярослава Мудрого, був князем чернігівським, переяславським і, зрештою,- великим князем київським. Його філософсько-політичний твір "Повчання" [278] також навіяно духом християнсько-політичної традиції. Подібно до Костянтина Багрянородного, Володимир Мономах, адресує цей твір своїм спадкоємцям, але його стиль відмінний від стилю імператора Костянтина - це більшою мірою філософсько-політичний, ніж історико-політичний трактат. Хоча не виключено, що за родом своєї державницької діяльності великий князь київський міг бути знайомим з політико-аналітичним стилем візантійських державців.
Якщо застосувати сучасну політичну лексику, твір "Моління Даниїла Заточника" можна охарактеризувати як зразок опозиційної політичної аналітики недержавного сектору. За літературним стилем, "Моління" - компіляція з афористичних виразів та коротких роздумів. Але це не механічна компіляція, а єдиний твір, оскільки всі його твердження поєднані єдиними образами - самого автора та його адресата - князя, до якого Даниїл звертається [222]. Досить символічною є й доля автора: так чи інакше, твір написано в ув'язненні.
Порівнюючи названі твори зі світовими аналогами, при згадці про митрополита Іларіона - постає образ Фоми Аквінського, про Володимира Мономаха - Костянтина Багрянородного, про Даниїла Заточника - Еразма Ротердамського тощо. Але наведені нами яскраві приклади вітчизняної політичної аналітики тих часів є далеко не єдиними. На тогочасному історико-політичному тлі народилися численні твори: літописи, сказання, житія, повчання [109; 259; 260; 312; 315; 316; 317 та ін.], які, безсумнівно, також мають ознаки політико-аналітичних міркувань.
Наступний період еволюції вітчизняної політико-аналітичної думки (ХV-ХVIII ст.), як і самої вітчизняної політики, характеризується "розірваністю" України між трьома потужними державно-політичними утвореннями - Польщею, Литвою та Москвою (пізніше - Російською імперією).
Політичний твір "Напучення польському королеві про те, як треба захищати державу" [236] вітчизняного мислителя Станіслава Оріховського-Роксолана (1513-15