Розділ 2
Інтелектуальні ресурси як об’єкт
державного управління
Сукупні інтелектуальні ресурси суспільства визначаються масштабом і рівнем
використання суспільством окремих складових цих ресурсів. Це використання
здійснюється на всіх рівнях соціальної системи – від сім’ї, окремої організації
до регіонального та загальнодержавного рівня. Більш того загальнодержавні
інтелектуальні ресурси залежать і від використання сторонніх інтелектуальних
ресурсів – закордонних ідей, розробок, патентів тощо. У свою чергу, рівень і
масштаби інтелектуальних процесів визначається певними соціальними структурами
і механізмами, до яких можна віднести сфери науки, освіти, інформатики,
зв’язку, управління. Вирішальне значення серед названих підсистем суспільства
має держава з її структурами, які забезпечують інтелектуальні і технологічні
процеси.
2.1. Сутність та основні складові інтелектуальних ресурсів суспільства
Проблема визначення структури інтелектуальних ресурсів будь-якого суспільства є
дуже нелегкою. Це обумовлено недостатньою розробкою даної проблематики у
науковій літературі, як зарубіжній, так і вітчизняній. Складність її вирішення
полягає ще й у тому, що сучасні дослідження цього питання розвиваються в рамках
економічних наук де мова йде, головним чином, про інтелектуальний капітал. Для
виокремлення основних складових інтелектуальних ресурсів необхідно, на думку
автора, звернутися до найбільш поширених сьогодні підходів щодо структури
інтелектуального капіталу.
Інвестиційна компанія Scandia стала однією з перших організацій, що на практиці
застосувала концепцію інтелектуального капіталу і зробила спробу виміряти
окремі його складові. Починаючи з 1996 р., у своєму річному звіті вона
представляє власний інтелектуальний капітал, який складається з людського,
організаційного і споживчого капіталу [269, с. 437]. При цьому організаційний і
споживчий капітал у класифікації Scandia поєднується в один вид, що зветься
структурний капітал. Величина інтелектуального капіталу в компанії визначається
як різниця між ринковою оцінкою вартості компанії і її фізичних активів. Дане
уявлення про складові інтелектуального капіталу стало основою подальших
досліджень, присвяченій проблемам формування і використання інтелектуального
капіталу. Саме ця класифікація основних складових інтелектуального капіталу
використана в дослідженнях одного з основоположників сучасної теорії
інтелектуального капіталу – Т. Стюарта [356]. Інтелектуальний капітал за
Т. Стюартом включає в себе людський, організаційний та споживчий капітали.
Людським капіталом він позначає сукупність знань, практичних навичок і творчих
здібностей працівників; компанії (організації), прикладених для виконання
поточних задач. Крім того, складовими людського капіталу також є моральні
цінності компанії, культура праці і загальний підхід до справи [269, с. 438].
Однак, як свідчить практика, високий рівень освіченості працівників організації
не завжди відповідає високому рівню її людського капіталу. Однією з головних
причин неефективного використання людського капіталу, на думку Т. Стюарта, є
те, що керівництво часто плутає такі поняття, як «витрати на зарплату» і
«інвестиції в робочу силу» [162, с. 57]. На думку автора, цю тезу можна
віднести не тільки до приватної сфери, а й до сфери державного управління, де
використання людського капіталу відбувається за такою ж схемою.
Людський капітал – та частина інтелектуального капіталу, що має безпосереднє
відношення до людини. Це знання, практичні навички, творчі і розумові здібності
людей, їхні моральні цінності, культура праці. Людський капітал важливий під
час проведення інновацій і будь-якого відновлення. Стосовно державного
управління це, перш за все, управлінці нової формації, здатні до прийняття
ефективних рішень у швидкомінливих умовах сьогодення. Організаційним капіталом
Т. Стюарт вважає ту частина інтелектуального капіталу, що має відношення до
будь-якої організації в цілому. Це процедури, технології, системи управління,
технічне і програмне забезпечення, оргструктура, патенти, культура організації.
Організаційний капітал – це організаційні можливості фірми, організації,
держави відповісти на вимоги ринку. Він відповідає за те, як людський капітал
використовується в організаційних системах, структурах держави, перетворенні
інформації. Споживчий капітал за Т. Стюартом представляється у вигляді зв’язків
з клієнтами, інформації про клієнтів, історії взаємовідносин з ними [269, с.
438].
Л. Едвинсон і інші дослідники вважають споживчий капітал складовою частиною
структурного. Однак у силу його специфіки й автономії слідом за Т. Стюартом
розглянемо його як складову інтелектуального капіталу окремо. У найбільш
загальному виді споживчий капітал можна позначити як відносини організації зі
споживачами її продукції або послуг. Як відзначив Л. Едвинсон, це впевненість у
тім, що клієнти компанії будуть і надалі віддавати їй перевагу. Саме тому
споживчий капітал ще називають «капіталом відносин» [162, с. 59]. Крім того,
шведський дослідник запропонував включити в поняття споживчого капіталу і
постачальників. У споживчого капіталу багато загального з людським. Він також
не є власністю підприємства, але вкладені в нього засоби і зусилля дають не
меншу віддачу. Споживчий капітал є ключем до розуміння споживчої вартості.
Останню можна збільшити, навчивши керувати споживчим капіталом. Л. Едвинсон
зазначив, що «у століття інформації споживчим капіталом неможливо обзавестися,
виуджуючи факти в потоках товарів і послуг від продавця до покупця: потрібно
закидати сітку в потоки інформації і знань, що курсують між ними» [Цит. за:
162, с. 5
- Київ+380960830922