РОЗДІЛ 2
ІСТОРИЧНИЙ ПРОЦЕС СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТКУ ПЕЙЗАЖНОСТІ В УКРАЇНСЬКІЙ ОБРЯДОВОСТІ,
НАРОДНІЙ ТА ПРОФЕСІЙНІЙ ВОКАЛЬНО-ХОРОВІЙ МУЗИЦІ
2.1. Національне світосприйняття як чинник відображення музичного пейзажу.
В дослідженнях багатьох науковців (М.Поповича [173-174], С.Безклубенка [17],
Б.Рибакова [185], В.Іванова і В.Топорова [80], О.Шевнюк [237] тощо) відчутним є
акцент на особливостях світосприйняття як фактору формування української
національної свідомості. Існування кожної нації обумовлене місцевістю та
якостями оточуючої його природи. І тому вже в прадавніх віруваннях і в формах
фольклору з’являються згадки про природу країни, де жила певна народність. Саме
з них можна дізнатись про взаємозв’язки людства з природою та їх форми.
Релігійний світогляд нашого народу в дохристиянські часи мав у своїй основі
культ природи. Д. Антонович зауважує, що цей культ найчастіше сполучений з
поворотами Сонця: “колядування та щедрування – з зимовим поворотом Сонця на
літо, веснянки – з весняними рівноденнями, купальська справа – з літнім
поворотом Сонця на зиму, і коляда – осіннім рівноденням” [219, 195-196]. Прояв
культу природи дослідник вбачає і в тому, ,,що народна фантазія заселяла ліси,
води, поля, болота різними потворами та духами” [219,196].
Досліджуючи праукраїнську міфологію, І. Нечуй-Левичький, наголошує на тому, що
,,давній український народ славив світлі небесні сили, годив темним силам, щоб
пригорнути до себе ласку неба, щоб присилувати всі сили служити його практичним
цілям. Люди молились небу, щоб загарбати собі небо, дощ, тепло, росу, погоду,
щоб прогнати од себе холод, хмари, негоду” [154,5].
Відомий дослідник поетики міфологічної свідомості Є.Мелетинський наголошує на
тому, що праслов’яни ще не виділяли себе з природного оточення і переносили на
природні об’єкти свої власні властивості, приписували їм пристрасті, доцільну
господарську діяльність тощо [137, 165-166]. Далі автор звертає увагу на
недиференційованість логічної думки від емоційної сфери, на своєрідний
синкретизм мислення. Саме він лежить в основі сприйняття праслов’янами образів
природи. «Всякое явление, созерцаемое в природе, делалось понятным и доступным
человеку только через сближение с своими собственными ощущениями и действиями,
и как эти последние были выражением его воли, то отсюда он естественно должен
был заключить о бытии другой воли (подобной – человеческой), кроющейся в силах
природы [12, 31].
Різні метеорологічні явища у стародавніх слов’ян пов’язувались з єдиним богом –
Перуном, богом грому, який насилає блискавки і грім. Всі інші боги вважалися
дрібнішими і „спеціалізувались” на опікунстві людини в певних окремих галузях.
Визначаючи особливості релігійних вірувань давніх українців, М. Семчишин
звертає особливу увагу на взаємовідносини природи і людини, яка оселялась на
околицях лісів: „Увесь шлях з Києва до Володимира на Волині і до Львова йшов
ледве прохідними лісами й болотами, і ціле Підкарпаття було покрите лісами. Але
серед тих лісів попадались і вільні місця – поляни, луки, луги, зокрема при
річках і в напрямі до Чорного моря, і там звичайно постоювались люди і починали
своє життя” [193,19].
Важливу роль у міфологічних уявленнях праслов’ян відігравали гора, вода,
вогонь, дерево. У ґрунтовному дослідженні Ю.Асеєєва, В.Барана, І.Баранова та
ін. „Історія культури давнього населення України” [11] пояснюється символіка
цих природних образів. Гора „трактується як зосередження космічних сил, центр,
в якому небо зливається із землею і підземним світом” [11, 638] . Давні
слов’яни обожнювали воду – річки, потічки, озера, джерела, - та приписували їм
особливу животворність. Тому „весняні й літні народні свята завжди
супроводжувались купанням або обливанням, що вказує на віру в животворну ,
очищувальну силу води” [11, 638]. Також воді приписувалась функція допомоги
родючості та запліднення, джерела всього життя; їй молились і приносили
жертви.
Найзначнішу роль у житті давніх українців відігравало їх відношення до вогню.
Він пов’язувався із сонцем та блискавкою та давав тепло і посилав дощ. На думку
авторів „Історії культури давнього населення України”, вогонь вважався
очищувальною силою, а його культ у слов’ян – прадавній. Стихію світла – води,
грози і вітру розглядає у своїх дослідженнях і О.Афанасьєв. [12].
Широко розповсюдженим у загальному культі природи був культ дерев, гаїв,
священних тварин. Птахи часто слугували символом якогось божества. Так, півень
був символом бога Перуна, а ведмідь та кінь пов’язувались із місячним культом
родючості [11,645]. Вовк у слов’янській міфології ототожнювався з богом худоби
Велесом та уособлював зооморфного суперника бога Перуна [174, 40].
Всі релігійні вірування стародавніх слов’ян яскраво проявлялись в обрядах, які
мали натуралістичний характер і виходили з головних моментів обороту Сонця та
пов’язаного з ним річного розвитку і занепаду земного буття. Річний природний
цикл порівнюється із циклом людського життя, яке, в свою чергу, було крихітною
складовою життя макрокосму – Природи. Систематизація обрядів свідчить про те,
що суспільна свідомість починає відігравати суттєву роль. С.Безклубенко називає
обряди „діловими іграми” предків – наочно-дієвими імітаціями колективних дій, -
в яких демонструються ті колективні дії, які давні слов’яни вважали
найдоцільнішими [17,15]. Саме поняття обряд дослідник трактує як „унікальний і
нічим незамінний засіб фіксації досягнень людської спільноти в налагодженні
свого співжиття: форма людської свідомості” [17, 19]. Обряд, як складова
фольклору, є частиною не пізнаного зводу історичної пам’яті людства, укладеного
у вигляді системи закодованих символів. Саме так влучно характеризує систе
- Київ+380960830922