Розділ 2 Зміст конкурентного законодавства та практика його застосування в
Україні
2.1. Застосування заборонних норм у конкурентному законодавстві та шляхи їх
вдосконалення
Відповідно до здійсненої у першому розділі роботи класифікації норм
конкурентного законодавства за формою вираження припису зазначені норми
поділяються на правоустановчі, дозвільні і заборонні. Історично склалося так,
що основними нормами регулюючого конкурентного законодавства у більшості країн
світу були і залишаються норми заборонного типу, оскільки однією з основних
задач конкурентного законодавства є захист інтересів суспільства від проявів
антиконкурентних дій.
Традиційно заборонні норми в конкурентному законодавстві поділяються на дві
групи: заборони на антиконкурентну діяльність і заборони на недобросовісну
конкуренцію .
Заборони на антиконкурентну діяльність у свою чергу діляться на: а) спрямовані
проти угод (узгоджених дій) суб'єктів господарювання, що обмежують конкуренцію,
б) спрямовані проти зловживань суб'єктом господарювання своїм домінуючим
становищем, в) спрямовані проти зловживань органів влади та г) спрямовані проти
обмежувальної та дискримінаційної діяльності суб’єктів господарювання,
об’єднань.
Особливістю вітчизняного конкурентного законодавства є те, що крім заборон на
монополістичну діяльність суб’єктів господарювання в ньому є заборони на дії
органів влади і управління, які обмежують конкуренцію.
Так, ст. 13 Закону України “Про захист економічної конкуренції” [15] містить
заборону на дії чи бездіяльність суб'єкта господарювання, який займає
монопольне (домінуюче) становище на ринку, що призвели або можуть призвести до
недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, зокрема обмеження
конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання, або ущемлення інтересів
інших суб'єктів господарювання чи споживачів, які були б неможливими за умов
існування значної конкуренції на ринку.
Стаття 6 цього ж Закону містить заборону на узгоджені дії, які призвели чи
можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, а ст. 15 –
заборону на прийняття будь-яких актів (рішень, наказів, розпоряджень, постанов
тощо), надання письмових чи усних вказівок, укладення угод або будь-які інші
дії чи бездіяльність органів влади, органів місцевого самоврядування, органів
адміністративно-господарського управління та контролю (колегіального органу чи
посадової особи), які призвели або можуть призвести до недопущення, усунення,
обмеження чи спотворення конкуренції.
Стаття 18 Закону містить заборону на схилення інших суб'єктів господарювання до
вчинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції чи сприяння
вчиненню таких порушень.
Стаття 19 Закону містить заборону на застосування без об'єктивно виправданих
причин різного підходу до різних суб'єктів господарювання та схилення інших
суб'єктів господарювання до надання будь-яким суб'єктам господарювання без
об'єктивних причин переважних умов у господарській діяльності.
Стаття 20 Закону містить заборону на створення перешкод у господарській
діяльності малим або середнім підприємцям.
Стаття 21 Закону містить заборону на обмежувальна діяльність об'єднань шляхом
відмови суб'єктові господарювання у прийнятті до такого об'єднання, яка ставить
його у невигідне становище в конкуренції, якщо така відмова є необґрунтованою і
невиправданою.
Усі ці статті визначають, які саме дії підпадають під заборону згідно з
вимогами конкурентного законодавства. Тобто обўєктами правового регулювання є
господарські відносини субўєктів господарювання, які є неприпустимими і не
могли б мати місця за умови існування досконалої конкуренції. А от субўєктний
склад вищенаведених норм є різним.
Так, суб’єктом правового регулювання згідно з ст. 13 Закону “Про захист
економічної конкуренції” є субўєкт господарювання, який на момент вчинення дій,
заборонених цією статтею, займав монопольне (домінуюче) становище на товарному
ринку, де відбулося обмеження конкуренції.
Для визначення субўєкта правового регулювання згідно з ст. 6 Закону “Про захист
економічної конкуренції” важливим є кількісний склад субўєктів – їх повинно
бути принаймні два, оскільки необхідною умовою є укладення угод і схожість дій,
а також можливість суттєво впливати на ринок товару. Однак заняття цими
суб’єктами (або одним із них) монопольного (домінуючого) становища не є
необхідним.
Суб’єктом правового регулювання згідно з ст. 15 Закону “Про захист економічної
конкуренції” є міністерства та інші центральні органи виконавчої влади,
Верховна Рада Автономної Республіки Крим та органи виконавчої влади Автономної
Республіки Крим, державні органи, що здійснюють регулювання діяльності
суб'єктів природних монополій, ринку цінних паперів, державні органи
приватизації, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення,
місцеві органи виконавчої влади та суб'єкти господарювання, об'єднання, інші
особи в частині виконання ними функцій управління або контролю в межах
делегованих їм повноважень органів влади чи органів місцевого самоврядування, в
частині прийняття ними рішень, які можуть вплинути на конкуренцію.
Суб’єктом правового регулювання згідно з статей 18-21 Закону “Про захист
економічної конкуренції” є суб’єкти господарювання та їх об’єднання які мають
змогу впливати на конкуренцію на ринку, тобто мають значно більший ринковий
вплив порівняно з малими або середніми підприємцями, які є їх конкурентами.
Нажаль практика застосування органами Комітету заборон передбачених статтями
18-21 Закону України «Про захист економічної конкуренції» практично відсутня
тому оцінити їх ефективність сьогодні складно. А для о
- Київ+380960830922