РОЗДІЛ 2
Греко-католицьке духовенство як феномен соціокультурного творення на теренах Галичини
2.1. Історична обумовленість інтегративної функції української церкви в контексті національної духовної культури
Духовна культура ототожнюється з філософським поняттям ,,дух", як ознаки нематеріального начала в світоіснуванні та настанови суспільства і людини на всезагальне - моральні, релігійні, правові, ціннісні, естетичні ідеали, світоглядні істини. Саме в духовній культурі знаходять вираження суб'єктивні аспекти життя, ідеї, установки, цінності і способи поведінки, що орієнтуються на них. Простір національної духовної культури включає все самобутнє й неповторне, що створила нація - мова, символи, засоби спілкування й діяльності, художньо-чуттєве відображення світу тощо За допомогою національної духовної культури людина і суспільство опановує цінності свого етносу, розвиває національну самосвідомість, здійснює культурну самоідентифікацію. Українська духовна культура протягом тривалого історичного часу існування була практично культурою боротьби за свою самототожність, за ствердження власної самоідентифікації. В різні періоди історії цей процес був продиктований регіонально означеними причинами та наслідками політичної, економічної та культурної залежності українських земель. Зазначені обставини в межах суспільного функціонування національної культури обумовлювали існування специфічних особливостей, трансформованих в діяльності певних інституцій соціокультурного середовища. Для українців такими важливими інституціями стали релігія і церква, які у контексті національної культури завжди виконували і продовжують виконувати роль хранителя народних звичаїв і традицій, духовно-морального регулятора суспільних відносин. Як відомо, в найтяжчі періоди української історії релігія і церква займали позиції захисника національних інтересів та інтегратора всіх духовних чинників національного життя в єдине ціле, що складає ядро національного характеру. Від часу прийняття християнства на українських землях бурхливі політичні події позначилися на еволюції національно-релігійних поглядів, коли під впливом татарських нападів у пам'яті народу знівелювався факт насильного впровадження християнської релігії, яка натомість поступово стала вже вірою й церквою батьків. Як відомо, вірність ,,вірі батьків" криє в собі водночас елемент національний, тож ще за часів Русько-Литовської держави, коли почалося суперництво денаціоналізуючих впливів, поняття нації у народній свідомості нерозривно поєдналося із віросповідною приналежністю. Історія українського народу переконливо свідчить, що, наприклад, українська православна церква була як культуротворчою, так і консолідуючою силою нації у визвольних змаганнях ХVІ-ХVІІ століть. Релігійна ідеологія, будучи в ті часи домінантним фактором національної культури, зуміла всеосяжно відобразити національні потреби й інтереси, спрямувати національно-визвольний рух у русло самостійницького державотворення.
Особливу роль осередку духовності та національної культури відігравали релігія і церква на теренах Галичини. На певних етапах історичного розвитку краю відбувалося зумовлене виокремлення специфічної ї суспільно-інтегративною фукції цих інституцій. Для українців-галичан релігія і церква стали не лише світоглядно-конфесійним феноменом, але й важливою суспільно-діяльнісною складовою, фактором соціального сприяння та вагомим об'єднуючим чинником в розгортанні процесу утвердження ідеї національної самоідентифікації в її духовному контексті.
Відомо, що від часу остаточного включення Галичини до Польської держави (1387 р.) активно проводилася політика полонізації українського населення. Спочатку вона мала економічний характер, а згодом посилилася в культурній галузі. Найсуттєвішу роль в цьому процесі відігравало духовенство, особливо коли католицькі єпископства були закладені у Львові, Перемишлі, Холмі, Луцьку, Кам'янці з одночасною діяльністю францисканців, домініканців, єзуїтів, активне функціонування яких спрямовувалося на приорітетне утвердження католицизму. Єдиним національним представництвом української народності залишалася православна церква, однак вона зазнала найгіршого занепаду в ХVI ст. під польським королівським патронатом, коли вищі українські верстви не могли протистояти спокусам шляхетської культури. В таких умовах заради самозбереження національної церкви українців певним компромісом стала Берестейська церковна унія (1595 р.), внаслідок якої виникає Українська Католицька Церква. Роль цієї новоствореної релігійної конфесії в житті українського народу в різні епохи була досить складною і неоднаковою, проте історичний час підтвердив, що в цій інституції українці зуміли створити національну церкву, яка впродовж наступних століть в найбільш драматичних ситуаціях заміняла інститут держави. Для нових поколінь уніатів ця віра трансформувалася в національну. Суттєвою причиною цього, на думку М. Грушевського, було те, що уніатське духовенство і взагалі унію не зрівняли в правах з католицькою, отож ,,вона була церквою нижчою, ,,мужицькою", своєрідною прикметою українського життя і незадовго стала для Західної України такою ж національною церквою, якою перед тим була церква православна" [33, с. 478]. Становище Української Католицької Церкви в різні періоди існування зазнавало чимало протистоянь, хоча величезним набутком для неї в кінці ХVІІ - ХVIII ст. було приєднання Перемиської (1691), Львівської (1700-1702), Луцької (1702) єпархій, Львівського Ставропігійського Братства (1707-1709), Почаївського (1721) та Крем'янецького (1728) монастирів, а також Манявського скиту (1785) [169]. Створення унії мало неабияке значення, оскільки унія або злука групи православних єпископів з Римом поєднала дві розділені Церкви (католицьку та православну) не лише з метою піднесення престижу української Церкви в межах польсько-литовської Речі Посполитої. Унія української Церкви з католицьким Заходом дозволяла отримати незалежність з релігійно-церковного погляду як від Польщі (оскільки мала інший об
- Київ+380960830922