РОЗДІЛ 2 ПЕДАГОГІЧНІ УМОВИ ЗАСТОСУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ КАЗКИ В ПРАКТИЦІ
ВИХОВАННЯ МОРАЛЬНО-ЕСТЕТИЧНИХ ПОЧУТТІВ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ
2.1 Обґрунтування змісту народних казок як жанру українського фольклору -
пріоритетна умова виховання морально-естетичних почуттів
Аналіз психолого-педагогічної і методичної літератури дав нам змогу виокремити
декілька класифікацій, які створені вітчизняними та європейськими вченими.
Зокрема, фінський фольклорист А.Аарне виділив такі типи казок:
1. Казки про тварин.
2. Власне казки:
а) чудесні казки, в яких надприродні люди здійснюють надприродні завдання за
допомогою надприродних помічників та надприродних предметів;
б) казки легендарного характеру;
в) казки-новели, що розповідають про сватання до королівни, одруження з
королевичем, вірність і зраду, покарання злих жінок, про долю, злодіїв та
розбійників;
г) казки про дурного чорта і велетня.
3. Анекдоти [3].
Однак, на думку М.Грушевського, така класифікація відповідає лише циклу
германських казкових тем, а для світового масиву казок є непридатною [68].
(Взагалі, варто відмітити, що поняття „казка” в нашому інтуїтивному розумінні
існує лише в українській, російській та німецьких мовах. Скажімо, на
англійській мові воно означає просто „повість”, „історія” або „розповідь”.)
Вперше «казка» з’явилась у граматиці Лаврентія Зизанія та в словнику Павми
Беринди „Лексіконъ славеноросскій і именъ толкованіе” (1627) як „байка”,
„вигадка”. У 1649 році в грамоті Верхотурського воєводи Рафа Всеволодського
95
офіційно використаний російський термін „казка”. Однак, слово „казка” в
розумінні фольклорного твору використовувалась в давньоруській мові значно
раніше. Визначити більш точно час „народження” казки неможливо, оскільки вони
(казки) „належать до найдавніших витворів людського духу і сягають у глибину
таких далеких від нас часів, яких не досягає жодна людська історія”
У фольклористиці існує декілька концепцій (шкіл) щодо утворення та походження
казок. Це, зокрема, теорія самозародження казкових сюжетів (антропологічна),
міфологічна теорія, теорія літературних запозичень, історико-географічна
теорія.
„Коли в ХІХ столітті, - говорить В.Гнатюк, - учені звернули увагу на казки,
зараз виринуло питання, звідки вони взялися і як пояснити велику подібність
поодиноких казок у різних народів. Зразу вважали їх за винахід середньовічних
трубадурів та арабів. Потім висловлювався погляд, що міфологія однієї епохи
переміняється в поезію дальшої епохи, а поезія в казки ще дальшої. Тому казки
належить уважати за наймолодшу форму міфів”. Л.Білецький взагалі стверджував,
що „казка є ні що інше, як старовинні міфи, що витворилися і перейшли на землю
ще за часів індоєвропейських. Міфічне зерно зосталося цілим як головний мотив,
як сенс казки… Критерієм дослідження казки є порівняльна міфологія, метода
дослідження міфологічних казок – порівняльна” [26, с.247].
Ми поділяємо точку зору прихильників міфологічної школи про те, що казки є
продовженням міфів а схожість фольклору у різних народів пояснюється спільною
етнічною історією та культурою. Особливий науковий інтерес викликають праці
О.Афанасьєва „Поетичні погляди слов’ян на природу” (1865-1869), О.Потебні „Про
міфологічне значення деяких обрядів та повір’їв”.
Представники історико-географічної школи (фінської) школи (А.Аарне, В.Андерсен,
К.Крон) вважали казки творчим надбанням окремих високорозвинених народів, які
„передали” казку іншим народам.
Антропологічну концепцію пропагував О.Веселовський а згодом
96
Є.Мелетинський. На його думку схожість сюжетів казок різних народів зумовлена
культурним обміном, умовами життя людей, історичними відносинами.
Теорію самозародження казкових сюжетів відстоювали англійські дослідники Е.Ланг
та Дж. Фрезер.
У сучасних дослідженнях М.Чумарної українська народна казка має спільні
міфологічні традиції з творами близьких до України культур, насамперед
єгипетської, індійської, шумерської. А сам термін „казка”, зазначає дослідниця,
виник на основі скіфського міфу про Маная та його дружину Казку. Казка навчила
людей спілкуватися між собою, з Богом та з усім світом. Казка містить
закодовану інформацію про світ та його виникнення [234].
В.Гнатюк розділяв окремо казку і байку. Казкою він вважав „кожде фантастичне
народне оповідання, основане не на буденнім, реальнім людськім житті, але
скомбіноване з буденних мотивів і з видуманих буйною уявою первісного чоловіка,
зближеного до наївності, легковірності та уяви людини, для якої загалом немає
нічого неможливого. У казці повно чудесного елементу, який творить її основу й
головну принаду. Коли б його викинено з казки, вона стратила би свій характер і
перемінилася на новелу. Героєм казки буває все ж чоловік. Коли у ній виступають
звірі, то їх роль ніколи не може бути першорядна”. На думку вченого, байка це
„народне оповідання, в якім малюється не людський, але звіриний побут, тому-то
в ній виступають як головні діячі звірі. Часом з’являється в байці й чоловік,
але тоді роль його так само підрядна або епізодична, як роль звіра в казці”
[62, с.173].
В.Пропп наголошував на суб’єктивності вигадування, орієнтації казки на
„вигадування” як обов’язкової умови. „Казка це спеціальна й поетична фікція.
Вона ніколи не видається за дійсність”, - стверджував дослідник [158, с.76].
Але, на наш погляд, саме у художньому „вигадуванні” полягає принадність та
чарівність казки. Адже невідповідність вигадки реальності висвітлює істину
гарніше, яскравіше та захоплююче А.Пушкін, Л.Шнітцер, М.Чумарна та ряд
97
інших майстрів пера визнавали казки зразком національного мистецтва, переймали
прийоми художньої виразності естетики казок [ 221; 234; 235].
Письменниця Л.Шн
- Київ+380960830922