РОЗДІЛ 2
СВІТОВІ ТЕНДЕНЦІЇ У ДЕРЖАВНОМУ УПРАВЛІННІ РОЗВИТКОМ НАЦІОНАЛЬНИХ КУЛЬТУР В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ
2.1. Моделі державного управління та система органів, що забезпечують реалізацію державної культурної політики
Внаслідок посилення уваги науковців, політиків, представників органів державної влади та громадськості до сучасних соціокультурних процесів, проблеми розвитку культурної сфери в умовах глобалізації потрапляють в орбіту національних пріоритетів держави. Державна культурна політика трансформується у відповідності до нових умов та має на меті подолання негативного впливу глобалізації на національну культуру, культурне життя суспільства і його громадян та максимальне використання нових можливостей, які надає для індивідуального та суспільного культурного розвитку глобалізація. Але відповідь кожної конкретної держави залежить не лише від соціокультурної ситуації, що склалася як всередині державі, так і на міжнародній арені, а й від історичних традицій управління розвитком культурного життя [244, 4].
Спочатку розглянемо наявні у світі моделі державного управління, що визначають структуру органів державної влади, у компетенцію яких входить вирішення культурних питань, їх повноваження та методи управління.
Перша модель, що отримала назву "американської", відзначається мінімальним втручанням центральних органів державної влади у питання управління культурою. Так, у Сполучених Штатах відсутнє міністерство культури, що провадило б єдину державну політику у сфері культури. Органи державної влади та управління, що мають відношення до культури, такі як Національний фонд підтримки мистецтв (у розпорядженні якого є дуже незначні кошти) та ради з питань мистецтв та культури у штатах, як правило, мають різне уявлення про свою роль у розвитку американської культури, різні цілі та діють різними методами для їх досягнення [109, 21; 218, 181; 238, 257]. Тому, "у деяких аспектах, формування єдиної державної культурної політики у Сполучених Штатах є чи не найважче, порівняно з усіма іншими країнами" [218, 189]. Основна частина фінансування культурної сфери за такої моделі управління надходить від приватних спонсорів, фондів і фізичних осіб, а також органів місцевої влади, муніципалітетів. Головну роль у регулюванні питань культурного виробництва, розповсюдження, споживання культурних товарів та послуг відіграють ринкові механізми, а суб'єктами культурної діяльності виступають переважно організації, що мають статус неприбуткових організацій [103, 3].
У такій важливій сфері культурної політики, як захист національної культурної спадщини, роль приватної ініціативи також значна. Музеї, галереї, пам'ятки архітектури часто знаходяться у приватній власності як фізичних осіб, так і корпоративній, і питання їх збереження, використання, функціонування є у компетенції власників, які, як правило, керуються принципами ринку.
Роль держави за такої моделі зводиться до забезпечення законодавчої бази регулювання відносин на ринку культурної продукції, створення системи податкових пільг приватним та колективним інвесторам, що вкладають кошти у реалізацію культурних проектів, забезпечення умов сприяння накопиченню власних коштів культурними організаціями та установами, які часто мають статус "неприбуткових", хоча володіють значним капіталом. Підприємства культурної індустрії перебувають, як правило, у приватній власності, а центральні органи державної влади сповідують політику невтручання у їх діяльність.
Друга модель теж відзначається високим рівнем децентралізації влади у системі управління культурною сферою. Донедавна вона існувала у Німеччині, тому отримала назву "німецької". Від американської моделі вона відрізняється наявністю бюджетного фінансування, яке здійснюється регіональною та місцевою владою на рівні федеральних земель та муніципалітетів. Втручання центральної влади є незначним і полягає у тимчасовому забезпеченні додаткових фінансових надходжень на реалізацію тих чи інших культурних проектів.
Децентралізація управління, що донедавна практикувалась у Канаді і у Німеччині породжує проблему неузгодженості пріоритетів у культурному розвитку [117]. Досить довгий час така система управління забезпечувала у цих країнах розвиток культури і без існування централізованого органу, яким є міністерство. Лише у 1993 році у Канаді і у 1998 році були створені міністерства культури. У Німеччині цей процес супроводжувався значним спротивом з боку влади федеральних земель, які традиційно відстоювали свій абсолютний суверенітет у формуванні культурної політики [113, 144]. Необхідність централізації влади у вирішенні питань культурного розвитку пояснювалася причинами зовнішнього та внутрішнього характеру.
По-перше, існувала значна розбіжність у культурній політиці і, відповідно, культурному розвитку земель в рамках поділу Німеччини, який існував до 1989 року. По-друге, і найголовніше, інтегрована у ЄС Німеччина не здатна була провадити спільну з іншими країнами Європи культурну політику, адже федеральні землі відмовлялися поступитися часткою свого суверенітету та впроваджувати будь-які з ініційованих ЄС практичні кроки у зміні законодавства щодо культури. Як зазначив перший Міністр культури М. Науманн, існувала невідкладна потреба у тому, щоб культурні інтереси Німеччини були представлені у Раді Європи однією мовою, а не "шістнадцятьма різними діалектами земель" [113, 145; 90, 128].
Таким чином, модель децентралізації управління культурним розвитком, яка існувала у Німеччині, не здатна була забезпечувати скоординовану культурну політику, необхідну в умовах інтеграційних процесів, що відбувалися у Європі. Якщо спроектувати такий стан речей у глобальних масштабах, то напрошується висновок, що в умовах глобальної інтеграції, проведення культурної політики повинно бути централізованим на рівні держави.
Третя модель, яка практикується у Великобританії та скандинавських країнах, спирається на принцип, за яким держава,