Розділ 2. ЗАГАЛЬНІ РИСИ ТА ОСОБЛИВОСТІ УНІВЕРСИТЕТСЬКОЇ ПЕДАГОГІЧНОЇ ОСВІТИ
МИНУЛОГО
2.1 Основні тенденції підготовки педагогічних кадрів у класичних університетах
України в період XIX - початку XX ст.
Аналіз історико-педагогічної літератури та архівних документів свідчить, що
теоретичні та організаційно-практичні засади вищої педагогічної освіти в
Україні у ХІХ – на початку ХХ ст. було закладено класичними університетами. Не
випадково, що Харківський університет, університет св. Володимира поряд з
російськими університетами, а також Дерптським та Головним Педагогічним
інститутом у Санки-Петербурзі згідно постанови сенату у 1834 р. віднесено до
першого розряду вищих навчальних закладів Росії [343].
Потрібно підкреслити, що виникнення перших вітчизняних університетів було
обумовлено прогресивними змінами в соціально-економічному житті суспільства,
розвитком продуктивних сил, формуванням капіталістичних відносин, зростаючою
потребою у спеціалістах для різних галузей знань. Як зазначають дослідники, ХІХ
століття в історії українського, як і інших народів Європи, стало “добою кризи
старого режиму та переходу до нової модерної епохи”[77, 147, 333]. Її
визначальною тенденцією стали процеси модернізації, що поступово охоплювали всі
сфери соціально-економічного, політичного та культурного життя суспільства.
Особливе значення для суспільного розвитку українських земель мало те, що в цей
час на авансцену політичних і культурних змін у Східній Європі вийшла
інтелігенція, яка стала генератором нових ідей і концепцій. У зазначену
історичну епоху пріоритетними стають національно-культурні інтереси українців.
Важливими осередками й водночас впливовими чинниками процесів інтелектуальної
модернізації та створення національних культур сучасного типу були
університети. Викладачі, вчені, громадські та державні діячі українського
походження впродовж кінця ХVІІІ – середини ХІХ століття створили найпотужніший
інтелектуальний прошарок нової, просвітницької еліти Російської імперії.
Слід підкреслити, що перші спроби створення українських класичних університетів
у Наддніпрянщині було здійснено вже в другій половині ХVІІІ ст. Зокрема, у
підготовленій в 1763 р. гетьманом Лівобережної України К.Розумовським петиції
до Катерини ІІ про відновлення колишніх прав і привілеїв заможніх українців
було запропоновано відкрити два університети: один на основі Києво-Могилянської
академії, а другий – у Батурині. Наступний проект було представлено 1 лютого
1766 р. у доповіді київського генерал-губернатора Глібова, за яким планувалося
заснувати при Академії два нові факультети – математичний і медичний. Проте
обидва проекти не було реалізовано, хоча проект Батуринського університету
розглядався певний час у офіційною владою Росії [248, с. 75]. Важливо
підкреслити, що основні риси Батуринського університету, проект якого у 1760 р
був підготовлений Г.Тепловим, були подібні до західноєвропейських. Це
стосувалося системи управління, навчального процесу, наявності автономії та
академічних свобод.
На думку професора А. Алексюка, у “Проекті” була зроблена важлива і нова для
того часу спроба виділити групи наук, зокрема історико-літературних, правничих,
фізико-математичних, природничих, хіміко-біологічних, а також традиційну групу
класичних наук. У цьому відношенні проект Батуринського університету значно
випереджав структуру навчальної програми Московського університету [1, с. 77-78
]. Незважаючи на те, що цей проект хоч і залишився не реалізованим, проте він
має науково-пізнавальну цінність як одна з перших спроб заснування класичних
університетів в Україні.
Подібну долю зазнав і проект заснування нового університету в одному з
наймолодших українських міст – Катеринославі (1784 р.). Він відображав амбітні
плани російського уряду щодо колонізації Причорномор’я, утвердження тут
російської присутності [325, с. 12].
З початком ХІХ століття історія вищої освіти в Україні, у тому числі й
педагогічної, стає тісно пов’язаною з історією університетів, які, маючи у
своєму складі училищні комітети, протягом тривалого часу визначали напрями
діяльності всіх навчальних закладів у своєму освітньому окрузі. Університети в
імперську добу були не лише освітніми закладами, а й науковими, просвітницькими
центрами. Професор Харківського університету Д.Каченовський, високо оцінюючи
значення вітчизняних університетів в прогресивному, інтелектуально-культурному
розвитку українського суспільства в ХІХ ст., писав: “Здорова думка, розумне
слово, добра справа глухне в цьому безкінечному просторі. І ось ми з’їзджаємось
сюди із наших напівдиких країв, об’єднавшись під дахом науки і зміцнившись у
суспільстві собі подібних, для того щоб повернутись назад освіченими людьми. Що
було б з нами без університету?”[322, с. 15].
У середині ХІХ ст. університети займали вже чільне місце у загальноосвітній
системі Росії, оскільки вони у порівнянні з іншими навчальними закладами давали
більш якісну у ті часи вищу освіту. “Університет, як розсадник людей з вищою
освітою, – писав відомий російський просвітитель М.Шелгунов, – високо цінувався
суспільною думкою... В провінції випускники університетів відігравали таку ж
привілейовану роль, яку відігравали офіцери Генерального штабу в армії. Їх було
взагалі мало, і їх дуже цінували”[336, с. 31]. Слід сказати про те, що всі, хто
мав повну університетську освіту, на законодавчому рівні були зачислені до
категорії вчених. Навіть ті, хто вчились в університетах певний час і не
закінчили його в силу певних обставин, вважались людьми високоосвіченими і
здатними до педагогічної праці. Проте однією із слабких сторін університетів
Росії, на думку професора Д.
- Київ+380960830922