РОЗДІЛ 2
ОСНОВНІ ПАРАДИГМИ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ НАПРИКІНЦІ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТЬ.
СЛОБОЖАНЩИНА В КОНТЕКСТІ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ
2.1. Український (нео)просвітницький проект
Метою даного розділу є окреслення духовної культури українського народу ХІХ –
початку ХХ ст., симбіоз традиційницьких та непросвітницьких поглядів.
Українську культуру та її особливості цього періоду вивчали:
Д. І. Багалій «Історія Слобідської України» [5]; М. Ф. Сумцов «Слобожане»
[123]; М. Попович «Нариси з історії української культури» [104]; С. Кримський
«Архетипи української культури» [67]; А. Бичко, І. Бичко «Феномен української
інтелігенції.» [10]; О. С. Забужко “Філософія української ідеї та європейський
контекст” [52]; В. Горський «Історія української філософії» [22], Г. В.
Кас’янов «Українська інтелігенція на рубежі ХІХ – ХХ ст.: соціально-політичний
портрет» [64], О. Ф. Коновець “Просвітницький рух на Україні: ХІХ – перша
третина ХХ ст.” [61], М. Рябчук “Від Малоросії до України: парадокси
запізнілого націєтворення» [104]; О. В. Титар “Культура Слобожанщини: проблеми
національно-культурної ідентичності» [124]; Т. В. Коломієць “Харківське
Товариство поширення в народі грамотності (1869 -1920 р.р.)” [59], М. І. Лук
«Етичні ідеї в філософії україни другої половини ХІХ – початку ХХст.» [71], С.
Павличко «Дискурс модернізму в українській літературі»[99], Т. І. Гундорова
«Інтелігенція і народ в повістях Івана Франка 80-х років» [25] та ін.
Культура України кінця ХІХ ст. розвивалась в дуже тяжких умовах – "ХІХ століття
– трагічна доба в історії України, коли завершено було ту послідовну політику
позбавлення України не тільки державності, а й національних досягнень та
культурних здобутків попередніх століть", – справедливо відзначає Н.
Полонська-Василенко у своїй 2-х томній праці "Історія України" [103, C.384] З
одного боку – це загальна русифікація, з другого боку, внаслідок цього, втрата
національної ідентичності. На її захист стала чисельна передова українська
інтелігенція. Відповідна реакція виникла дуже бурхливо і багатогранно.
Опікуючись долею свого народу, українська інтелігенція у особах філософів,
поетів, письменників, театральних діячів, науковців не дозволила українській
культурі та народності розчинитися у російській та стати її складовою.
За словами тієї ж Н. Полонської-Василенко, "Кінець ХІХ ст. можна
характеризувати, як добу підготовки українських сил до боротьби за
незалежність. Різні організації йшли різними шляхами, які вели до спільної
мети..." «Київська старовина», десятки наукових товариств збирали та
публікували дорогоцінні джерела історії України. «....Новий могутній фактор –
український театр... притягав сотні тисяч глядачів і ніс українське слово,
українську пісню, красу українського побуту... Кінець ХІХ ст. – доба
"соборності" України. В єдиний могутній рух об'єднуються українці Заходу та
Сходу і творять об'єднаними силами спільну культуру..." [103, C.392–393].
Кінець ХІХ – початок ХХ ст. приніс свої плоди на ниві українського відродження.
Зокрема можна послатись на позицію відомого історика української філософії В.
Горського, яку ми тією чи іншо мірою поділяємо. "Історія духовного життя в
України, – як вважає В. С. Горський, – протягом усього ХІХ та початку ХХ ст.
позначена пробудженням своєї народності як антитези до тяжкого становища і
культурного занепаду....Стимульований цим поглиблений інтерес до своєї
минувшини зустрічається з ідеями Західної Європи, створюючи грунт до подальшого
розвитку." [22,С. 126]. Виникнення романтизму в ХІХ ст. в українській культурі
сприяє формуванню національної ідеї. У західно-європейській культурній традиції
романтизм виникає як антитеза ідеям Просвітництва. На відміну від Європи
тогочасне українське духовне життя ХІХ – ХХ ст. сполучає у собі ідеї
просвітництва і романтизму, продовжуючи свій розвиток у
позитивістсько-народницькому руслі.
Важливу роль у цьому процесі відграють розмаїті товариства, гуртки,
організації; формуються осередки духовного життя України, такі собі культурні
регіони. В. С. Горський в першу чергу виділяє одним з таких основних регіонів
Слобожанщину. Згідно з історико-краєзнавчим довідником «Слобідська Україна»:
«До історичної області Слобожанщини входила територія Харківської, східна
частини Сумської..., північні частини Донецької…, північні частини Луганської…,
південно–східні частини Воронезької…, південно-західні частини Бєлгородської…,
південні частини Курської областей» [109 , С.5–6]. Саме цей Східний регіон мав
величезний вплив на розвиток тогочасного українського культурного та наукового
життя.
За словами Андре Вілсона, до яких ми приєднуємось, – "У Східній Україні... на
Лівобережжі кінця XVIII – початку ХІХ століть іще існувала пам'ять про
національну політично-культурну автономію – Гетьманщину, ще була не до кінця
засимільована місцева еліта, – тож перший, „науково-академічний" та
„антикварно-ностальгійний" етап національного відродження цілком закономірно
почався саме там. Перші "будителі" надихалися харківськими романтиками і
помітно спиралися на центральноукраїнські міфи та символи, особливо козацькі"
[107, C. 158].
Харків – історичний центр Слобожанщини, одне з найкрупніших міст України,
протягом ХІХ-го ст. був одночасно й головною культурно-освітньою артерією.
Просвітницькі традиці у цьому місті були започатковані ще Г. С. Сковородою у
XVIII-ому ст. Базовою для них була сковородинівська доктрина про Софію –
Премудрість Божу, яка «конституюючи благу розмаїтість буття, наділяє ознаками
вищої вартості людську індивідуальність, рефлексовану із живого досв
- Київ+380960830922