РОЗДІЛ 2
НАУКОВИЙ АНАЛІЗ ЮРИДИЧНИХ ОЗНАК ХУЛІГАНСТВА
Формулювання обвинувачення по змісту в будь-якій кримінальній справі складається з двох взаємозалежних частин - фактичних даних, що відносяться до злочину, і кваліфікації злочину. Якщо кримінально-правовою підставою притягнення особи до кримінальної відповідальності є наявність в її діях складу злочину, то процесуальною підставою - наявність достатніх доказів, що свідчать про це [87; 88].
Кримінально-правова кваліфікація злочинів - це правове явище, виходячи з якого здійснюється кримінально-правова оцінка діяння з позицій визнання їх незлочинними чи злочинними, є визначальною стадією (етапом) застосування кримінального закону [89, с. 48]. Щодо нашої теми - це зафіксований в обвинувальному вироку суду висновок про те, що вчинене особою діяння містить всі ознаки складу злочину, передбаченого кримінальним законом (ст. 296 КК). Здійснюючи кваліфікацію злочину, суд фактично лише перевіряє правильність кримінально-правової оцінки діяння особи, зробленої органами досудового слідства або ж нижчестоящим судом при розгляді справи в апеляційному чи касаційному порядку чи в порядку виключного провадження [90, с. 6-54; 91, с. 41].
Склад злочину - кримінально-правове поняття (юридична абстракція), яким прийнято позначати сукупність ознак суспільно небезпечного діяння, що визначають його відповідно до кримінального закону як злочинне (не злочинне) і каране (некаране). Склад злочину являє собою упорядковану систему ознак, що характеризують відомі чотири елементи (об'єкт, суб'єкт, об'єктивна і суб'єктивна сторони), що необхідні і достатні для висновку, що особа вчинила відповідний злочин, і для відмежування останнього від інших злочинів [92; 93].
В той же час, як слушно відмічає В.П. Ємельянов, "сукупність об'єктивних і суб'єктивних ознак складу необхідно сформулювати таким чином, щоб вони максимально відображали сутність цього діяння і виключали можливість розширеного тлумачення і охоплення цим складом діяння, як вельми далеких за своєю сутністю від тероризму (у нашому випадку - хуліганства В.Н.), так і суміжних з ним" [94, с. 158]. А тому стосовно хуліганства правозастосувачу слід чітко визначити всі елементи його юридичного складу, ознаки, що їх характеризують і з їх допомогою чітко і однозначно визначити повноту цих ознак та їх адекватність кримінальному закону - ст. 296 КК.
Українській законодавець ознаки кримінально-караного хуліганства, визначив з допомогою таких понять: "громадський порядок", "грубе порушення громадського порядку", "явна неповага до суспільства", "особлива зухвалість", "винятковий цинізм" та інші.
І.Я. Козаченко вдало відмітив: "Соціально-етична пластика хуліганства своєрідна - від нестримної затятості, пустощів, бешкетництва до зухвалих і цинічних вчинків. Не менш специфічний і кримінально-правовий діапазон його оцінки - від злочину невеликої тяжкості (ч. 1 ст. 213 КК РФ) до тяжкого (ч. 3 цієї статті). Окрім того, він дуже органічно стикається "рідниться" з багатьма іншими злочинами проти особи, порядку управління, громадської безпеки, власності та інші, затушовуючи істинний зміст вчиненого. Саме названими обставинами обумовлена складність аналізу цього складу. Не тому мабуть для багатьох практичних працівників органів юстиції хуліганство відіграє роль специфічної "кримінально-правової палочки-виручалочки", все, що не піддається їх професійній "дешифровці", отримує ярлик "хуліганство".
Саме цю обставину, яку називають "людський фактор", слушно охарактеризував О.М. Костенко: "Закон працює лише тоді, коли його застосовують люди. Закон працює лише так, як його застосовують люди" [95, с. 43].
2.1. Визначення соціальних цінностей, як об'єктів (елементів) юридичних складів злочину, передбаченого ст. 296 КК
Питання про визначення об'єкту (об'єктів) хуліганства попри постійне на протязі багатьох років дослідження, на наш погляд, залишається не вирішеним і дискусійним. Це обумовлено тим, що питання - що є об'єктом злочину взагалі, як слушно відмітив П.П. Андрушко: "є одним з найбільш спірних у теорії кримінального права" [96, с. 16].
В науці кримінального права на сьогодні існують різні концепції (підходи) щодо визначення об'єкту злочину. Найбільш поширеними є: об'єкт злочину - це суспільні відносини [97, с. 50; 98, с. 177]; об'єкт злочину - соціальні цінності [99, с. 68]. Їх всебічний аналіз зроблено П.П. Андрушко, який дійшов науково обґрунтованого висновку: "... об'єктом злочину є соціальні цінності, різновидами яких, а не їх структурними елементами, безпосередніми чи видовими об'єктами конкретних злочинів, є: 1) потерпілий; 2) права, свободи та інтереси потерпілого; 3) соціальні зв'язки між членами суспільства з приводу реалізації ними належних їм прав, свобод та інтересів, у тому числі в формі правовідносин" [100, с. 58]. Правильне визначення об'єкта посягання (злочину) надає можливість правильно визначити юридичну природу конкретного діяння, механізм заподіяння шкоди соціальним цінностям (цінності) та їх ефективну охорону.
М.С. Таганцев вважав, що об'єктом злочину завжди є юридична норма в її реальному бутті, а саме охоронювані законом блага, інтереси тощо. В той же час О.Ф. Кістяківський писав, що об'єктом злочину може бути, власно кажучи, тільки людина зі всіма правами і установами, які їй, як істоті суспільній створюються [101; 102, с. 280-281].
Доктрина радянського кримінального права, а також пострадянських країн, завжди вважала вчення про об'єкт злочину загальновизнаною концепцією, за якою об'єктом злочинів визнавалися "суспільні відносини" [103; 104].
Сучасна українська наука кримінального права, виходячи з конституційного принципу - верховенства права, все більше відходить від абстрактно-політичного визначення об'єкта злочину та його видів. Ми погоджуємося з думкою В.П.Ємельянова про те, що загальний, родовий і видовий об'єкти, на відміну від безпосереднього об'єкта, в реальній дійсності не існують, вони є узагальнюючими понятт