РОЗДІЛ 2
ВПЛИВ ГЕОГРАФІЧНОГО ФАКТОРА НА ФОРМУВАННЯ РЕЛІГІЙНИХ УЯВЛЕНЬ
2.1. Географічний чинник як каталізатор виникнення і поширення релігійних систем
Релігії не є статичними структурами, вони постійно змінюються в історичній еволюції. Теорія Дарвіна дає релігієзнавцям певну модель походження й розвитку релігій. Відповідно до цієї моделі розвиток людства і релігії мусить відбуватись паралельно, прямолінійній еволюції людства має відповідати визначений релігійний розвиток. У зв'язку з цим цікавою є класифікація ступенів розвитку релігії, розроблена американським соціологом Р.Н.Белла. Р.Н. Белла розрізняє п'ять ступенів релігійного розвитку: примітивну, архаїчну, історичну, початок сучасного часу та сучасний ступінь.
Примітивний ступінь розвитку релігії включає такі форми, як анімізм (віра в духів, душі, духів предків), аніматизм (віра в духовну силу), магія, віра у вищого бога, первісний монотеїзм і тотемїзм. Для другого, архаїчного, ступеня характерна наявність культу і структурованої системи богів. Хоча на цьому ступені вже існують священнослужителі, все ж релігійні організації ще не формуються. Якщо перший і другий ступені розвитку релігії є дописемними і спираються тільки на археологічні дані й етнографічні паралелі, то третій - історичний ступінь - підтверджується письмовими джерелами. На цьому ступені релігії вже більше тяжіють до монотеїзму. На четвертому ступені, на початку сучасного часу з'являється протестантизм, коли відбувається реформація церкви. Спостерігається відмова від професійних священнослужителів, оскільки у протестантській церкві будь-який парафіянин може бути проповідником. П'ятий, сучасний ступінь розвитку релігії характеризується чітко вираженим суб'єктивізмом і особистою інтерпретацією догм. Основна тема сучасної релігії - пошук сенсу життя, при цьому не обов'язковою є участь віруючих у релігійних організаціях.
Історія показує достатньо зразків поступального розвитку релігій. Деякі релігії трансформувались від племінних до державних, від шаманізму на лоні природи до організованого кліру в постійно діючих храмах. Наступний етап розвитку дав світові великих пророків: Заратустру, Мойсея, Будду, Конфуція, Ісуса, Мухаммеда. До того історія вже знала релігійних провідників, тому виникнення буддизму, християнства, ісламу не відбулось на порожньому місці, а стало продовженням, подальшим розвитком тих самих племінних релігій.
Однак уявлення про загальну лінійну еволюцію людства зазнали краху, а разом з ними піддається сумніву і теорія про прямолінійний розвиток релігії.
Незважаючи на перетворення одних релігій в інші, багато вірувань так і залишилися безписемними, і знаходяться в такому стані, тобто на примітивному й архаїчному ступені, уже більш двох тисячоліть. У той же час у багатьох нових релігіях присутні старі, здебільшого язичницькі релігійні культи, на які поступово нашаровувалися нові форми релігії. Старі атавістичні ритуали і традиції були переосмислені і збережені новим релігійним вченням. У деяких випадках заснування світової релігії стало лише формальністю, офіційна релігія виступала прикриттям, а на побутовому рівні продовжували далі існувати і практикуватися старі вірування. Усе це спростовує теорію про прямолінійний розвиток релігії.
Поширення певних релігій серед різних народів і на великих географічних просторах надало їм статусу світових. Для поширення релігій має значення багато різних факторів, у тому числі й географічний. Дуже часто етноси, розселяючись, віднаходили для життя умови, подібні до рідних природних ландшафтів, приносячи із собою у нові землі і свої традиційні вірування.
Поширення, чи дифузія релігій здійснювалася як всередині певних груп населення, так і між різними їх групами. При цьому розрізняють експансивну дифузію релігії і дифузію шляхом міграцій або місіонерства [244, с. 31-32].
Експансивна дифузія поділяється у свою чергу на контактну й ієрархічну. Пряма контактна дифузія відіграла і продовжує відігравати важливу роль у поширенні релігій. Навернення у віру стає результатом щоденного контакту віруючого і невіруючого. Стародавні держави не були державами закритого типу. Кордонів у сучасному розумінні цього слова тоді не існувало. У прикордонних районах відбувався, висловлюючись сучасною мовою, культурно-релігійний обмін. Археологічні розкопки показують, що в районах прикордонних з Єгиптом спостерігалося змішання культів Древнього Єгипту і культів народів, що заселяли територію Сирії. На думку Арнольда Тойнбі одним із найбільш прикметних фактів історичної географії вважаються місця зародження вищих релігій. Це місця зіткнень двох і більше цивілізацій. У цьому зв'язку примітні, на його думку, дві географічні області: Сирія і басейн між ріками Оксою і Яксартом. Сирія, історично розташована на стику багатьох цивілізацій, увібрала в себе давньоєгипетську, шумеро-аккадську, хетську, егейську культури. Ця взаємодія культур була досить плідною, Сирійська земля стала колискою юдаїзму, західного і православного християнства, мусульманства.
Басейн Окса-Яксарта був спочатку батьківщиною зороастризму, а потім місцем народження махаяни, філософського напрямку буддизму, що поширився у Східній Азії.
Ієрархічна дифузія також відіграла велике значення в історії релігій. У даному випадку місіонери навертали до віри спочатку царів, королів, вождів племен з надією, що за ними підуть і їх піддані. Яскравим прикладом ієрархічної дифузії являється запровадження князем Володимиром християнства на Русі. Подібне поширення релігії відбувалося й шляхом завойовницьких воєн, коли переможені монархи змушені були приймати віру переможця, щоб хоча б частково зберегти свою владу. У такий спосіб набуло поширення мусульманство в добу завойовницьких воєн арабів.
Другім типом дифузії, а також важливим засобом у поширенні релігій були міграції народів. Мігранти, що залишали свою батьківщину, приносили із собою в новий географічний регіон і свою релігію, уявлення пр