РОЗДІЛ 2
НАУКОВИЙ ДИСКУРС І МОВНА ГРА
В ДІЯЛЬНОСТІ НАУКОВОГО СПІВТОВАРИСТВА
2.1. Мовна гра як атрибут наукового дискурсу
У попередньому розділі ми визначили дискурс як форму використання мови в реальному часі, яка відображає певний тип соціальної активності людини. За такої схеми дискурс формується там, де є учасники, що зацікавленні у вирішенні тієї чи іншої проблеми, умови їх співпраці, а також спільна мета. Такий підхід, на нашу думку, найбільш адекватно відображає сутність дискурсу, зокрема наукового. Тому при формулюванні терміна "науковий дискурс" значну увагу було приділено концепціям лінгвістичного та філософського структуралізму, адже саме вони встановили межі, які накладає дискурс на означену ним форму діяльності. З цього слідує, що тлумачення дискурсу як діалогу, суперечки, мовної взаємодії тощо позбавлені змісту поза відповідною предметною галуззю. Дискурс допускає означення лише в контексті, за межами якого він втрачає ключові характеристики.
Тут доречно пригадати наведені Ж.-Ф. Ліотаром критерії для позначення нової віхи в розвитку культури. На його думку, входження суспільства в постіндустріальну епоху, а культури - в епоху постмодерна супроводжується зміною статусу знання. Визнаючи, що наукове знання - це вид дискурсу, філософ послідовно виокремлює ті сфери наукової діяльності, які безпосередньо пов'язані з такими трансформаціями. До зазначених галузей він відносить фонологію і лінгвістичні теорії, кібернетику, сучасну алгебру, інформатику та інші. Навіть побічний погляд на цей перелік дає право зробити висновок: утвердження науки як дискурсу безпосередньо стосується проблеми мови, комунікації та їх легітимації науковим співтовариством. Не дивно, що французький мислитель не знаходить іншого способу аналізу соціальних зв'язків, ніж метод мовних ігор, які й виражають необхідний мінімум взаємовідносин у суспільстві [128, c. 43-46]. Через це він розглядає мовні ігри в науці як складову прагматики наукового знання, яке, забезпечуючи власну легітимацію, звертається до різних форм наративів. Тому мовна гра - це і є науковий дискурс [128, c. 97].
Відмітимо, що таке тлумачення наукового дискурсу досить часто зустрічається в науковій літературі. Але, зважаючи на проведене вище дослідження, ми не можемо повністю погодитися з висновком Ж.-Ф. Ліотара, і спробуємо обґрунтувати думку, відповідно до якої мовна гра - це один із методологічних принципів аналізу наукового дискурсу, його органічна складова, атрибут. Без дослідження функціонування мовних ігор у сучасній науці неможливо розкрити сутність і зміст дискурсивної формації, а також відобразити діалектику її генезису. Більше того, сьогодні проблема мовних ігор набуває визначального характеру, оскільки безпосередньо пов'язана з інформатизацією сучасної науки, зміною її методологічної бази та специфікою організації наукової діяльності.
Спираючись на методологічну базу, описану вище, перш за все встановимо зміст виразів "гра", "мовна гра", "мовна гра в науці" та уточнимо їх стосовно наукового дискурсу. Для підтвердження висунутої гіпотези залучимо дослідження С.Б. Кримського, який хоча безпосередньо й не займається проблемою наукового дискурсу, все ж указує на ігровий характер пізнавального процесу. На його думку, причина цього криється у відсутності строгого раціонального підходу до формування наукової картини світу, оскільки в сучасній науці домінує варіативне мислення, "яке оперує множинністю рішень проблемних ситуацій, і завдання вибору єдиного "царського шляху" замінюється пошуком комплементарності, доповняльності можливих сценаріїв подій" [116, c. 32]. Поряд з цим гра допускає не лише моделювання можливостей, закладених в об'єкт пізнання, а й різні інтерпретації діяльності суб'єкта, що дозволяє отримати цілісну картину буття. Зрозуміло, при такій постановці проблеми плюралізм думок не може розглядатися як негативне явище, а, навпаки, повинен сприйматись як основа творчого потенціалу в науці, що найповніше реалізується тільки у формі гри.
Дещо іншої позиції стосовно соціокультурного аспекту розвитку сучасної науки та місця в ній плюралізму дотримується В.С. Лук'янець. На його думку, постмодерністський розвиток прагматики науки вимагає введення і дотримання певних правил навіть при обговоренні денотативних висловлювань [130, c. 7-8]. А тому слід визнати, що різні гетероморфні мовні ігри не редукуються одна до одної. Відповідно, необхідно говорити про взаємодоповняльність, узгодженість позицій як ідеал постнекласичної методологічної свідомості, оскільки вони розширюють звичні уявлення про науку і сприяють дослідженню механізмів становлення наукового дискурсу. Проте навіть якщо в мовному співтоваристві досягнуто консенсусу, то його належить кваліфікувати як локальний, такий, що виник на деякий час у середовищі деяких вчених і, зрозуміло, відкритий для критики й подальшого перегляду.
Зі свого боку О.П. Огурцов, вивчаючи питання соціальної історії науки, прямо говорить про досягнення консенсусу як мети дослідницької групи. Однак зауважує, що будь-яке наукове співтовариство об'єднується навколо спільних ідей, переконань, процедур і норм діяльності, в результаті чого "наукове знання втрачає свою об'єктивність та істинність і редукується до сукупності поглядів, що поділяють члени групи" [158, c. 85]. В такому випадку досить проблематичною постає спроба визначити ознаки науковості знання. Один із можливих шляхів розв'язання цього завдання окреслює О.А. Мамчур, яка пропонує відкинути закиди постмодерністськи налаштованих дослідників стосовно краху раціональності, вважаючи такі прогнози занадто перебільшеними. На її думку, "якщо в мистецтві чи політиці ідея принципіального плюралізму виглядає цілком прийнятною, то, будучи висловленою стосовно науки, вона зустрічає завзятий опір і неприйняття тих, хто серйозно займається наукою чи досліджує сам феномен наукового знання" [137, c. 175].
З такою позицією не погоджується Л.О. Мікешина, яка пише про існування двох типів когнітивних практик: "перший, за образом і подобою п