РОЗДІЛ II
ІНДУСТРІАЛЬНИЙ МЕГАПОЛІС ЯК УПРАВЛІНСЬКА СИСТЕМА
2.1. Велике місто як системний об'єкт управління
Індустріальна революція, що робить перші кроки півтора століття тому, у подальшому активно сприяє виникненню і стрімкому розвиткові великих міст.
Урбанізаційні процеси початку ХХ ст. привели великі міста до кризи росту, пов'язаної, зокрема, з використанням неадекватних і неефективних моделей муніципального управління. Це, у свою чергу, спричинило виникнення конфлікту між масовим виробництвом і його інфраструктурним забезпеченням: транспорт, енергопостачання, комунально-побутове і соціальне забезпечення. І лише кінець ХХ - початок ХХІ століття на Європейському континенті можна охарактеризувати як час домінування тенденцій до стійкого розвитку міст, коли з'являється стійке соціальне партнерство. Перехід до фази постіндустріального розвитку дозволив великим містам не тільки зберегти своє значення як центрів інтенсивного соціально-економічного і культурного зростання, але й стати джерелом нових орієнтирів цивілізаційного розвитку суспільства [116, с. 46-49].
Прискорення науково-технічного прогресу та інтенсивні демографічні процеси, що є характерними для другої половини XX століття, стимулювали і якісні зміни внутрішніх складових, окремих містосистем, і швидке зростання їх кількості. Міста стали відігравати провідні ролі в розвитку як держав, так і цілих реґіональних сеґментів геополітичної карти світу. Фактично великі міста створили новий цивілізаційний феномен, властивий індустріальній стадії розвитку людського суспільства, що одержав назву мегаполіса [133, с. 135-139].
Подібний сценарій розвитку тією чи іншою мірою характеризує долю великих міст Західної Європи та Америки. На території сучасної України виникнення великих міст відбувалося за іншим сценарієм. Перехід Російської імперії кінця ХІХ - початку ХХ ст. до індустріальної моделі урбанізації був запізнілим, повільним і суперечливим.
Перед першою світовою війною, на думку окремих авторів, сформувалося лише декілька великих міст, що відповідали вимогам різноманітності, концентрації виробництва та інтенсивності міського життя, а саме: Санкт-Петербург, Москва, Київ, Одеса, Рига. Але, на відміну від Заходу, міста в "дореволюційній" Росії не стали "інкубаторами" сучасного виробництва, нової соціально орієнтованої інфраструктури і міського укладу життя як культурного і цивілізаційного феномена [132, с. 26-28].
Інтенсивна індустріалізація, що стартувала в Радянському Союзі у 20-ті рр. минулого століття, суттєво форсувала розвиток технологічних складових промислового виробництва, але не супроводжувалася настільки ж швидким просуванням у сфері соціального і культурного розвитку.
В умовах економіки мобілізаційного типу виникнення міст було найчастіше поєднане зі створенням нових підприємств, галузевим розвитком господарського комплексу країни. Міста в подібній ситуації розглядалися Держпланом СРСР не як конкретна соціально-економічна й історико-культурна реальність, а виключно у вигляді "соціального цеху підприємства", тобто розвиток міста обумовлювався перспективою розвитку конкретного підприємства. Як наслідок, фактично не враховувалися внутрішні потреби й тенденції розвитку міста, що так чи інакше було складним соціальним організмом, не використовувався в повному обсязі внутрішній потенціал міського розвитку. Проте система, що діяла на той час, була досить логічною, оскільки практично всі матеріальні та організаційні ресурси було зосереджено у державі. Держава не тільки вибирала шлях розвитку міста, але й цілком забезпечувала рух у відповідному напрямку.
Треба мати на увазі і те, що індустріалізація відбувалася на тлі кризи західної індустріальної моделі розвитку. Проте, і в Радянському Союзі монтувалася структура технологічного укладу, що вже відживав, як парадигма ліберального, демократичного суспільства. Він був органічним елементом військово-промислового комплексу і надалі не зміг переорієнтуватися на споживчі та соціальні запити цивільного населення [143, с. 12-13].
Таким чином, у СРСР напередодні "інформаційного буму", що охопив Захід, склалися глибокі розриви між процесами індустріалізації та урбанізації, з одного боку, з іншого - між технологічним укладом на основі екстенсивної індустріалізації і "тиском" кардинальних змін у розвиткові світової економіки. Недосяжними для освоєння в "соціалістичному суспільстві" виявилися більшість постіндустріальних технологій - інформаційних, управлінських, сервісних, виробничих. Мілітаризація народного господарства призвела до того, що високовитратний і ресурсоємний військово-промисловий комплекс країни об'єктивно став гальмом її переходу до постіндустріального розвитку.
Ситуація у сфері управління життєдіяльністю і розвитком міст, насамперед великих, додатково ускладнювалася низкою суттєвих чинників, а саме:
? міста позбавлялися власних основ і механізмів управління, що замінялося централізованим галузевим плануванням;
? в арсеналі соціально-політичних наук були відсутні розробки засадничих принципів і рекомендацій щодо управління об'єктами складної соціально-економічної природи: міста, реґіони, держава; державознавство і правознавство залишили без уваги феномен ХХ століття - велике місто;
? за всі роки "соціалістичного" минулого не було прийнято жодного закону, спрямованого на реґулювання найскладніших правовідносин у процесі розвитку міст і містосистем (урбосистем).
Разом з тим, зміни у складності устрою сучасного міста в цивілізованому суспільстві, процеси диференціації його структурно-функціонального змісту вимагають якісно інших, нових підходів щодо розуміння ролі міста в сучасному світі, принципів його організації як цілісного соціально-економічного організму, побудови ефективних моделей управління його розвитком.
Можливо, на наш погляд, лише в останнє десятиліття нової української історії до науковців та управлінців-практиків приходить усвідомлення особливої ролі місцевого самоврядуванн