Розділ 2
Державна етнонаціональна політика України – головний напрям управління
національними процесами
Державна етнонаціональна політика в Україні, як і в будь-якій іншій державі, не
є сферою, ізольованою від інших нагальних проблем суспільства. Вона, як
складова загальної політики, здійснюється відповідно до стратегічних
перспективних завдань, що їх покликані виконувати державні органи.
2.1. Засади етнонаціональної політики та їх місце в державному управлінні
Науковий термін “етнополітика” з’явився у працях західних політологів у 60-х
роках ХХ століття в зв’язку з етнічним відродженням, що охопило країни Європи
та Америки. Тепер він поширився на колишні колоніальні континенти та
постсоціалістичні країни. На думку О.М.Майбороди, етнополітика як феномен
суспільного життя спрямована у бік пошуку найбільш гармонійних національних
відносин в багатонаціональній державі. Така модель мусить враховувати як
соціальну (класову, професійну, вікову тощо) приналежність людей, так і їхні
відповідні інтереси, що випливають з етнічної ідентичності. Неодмінною умовою
функціонування етнополітичної моделі є врахування феномену етнічної
ідентичності національного складу населення в діяльності всіх державних
інститутів [326, с. 488]. Етнополітика, зазначає цей автор – це сфера
суспільного життя в багатонаціональних державах, до якої належать політичні
взаємини державної нації (нації-держави) з етнічними групами всередині держави,
а також етнічних груп між собою.
Етнополітична думка пройшла довгий і складний шлях розвитку. Ще в стародавні
часи виявилися дві тенденції в підходах до вирішення етнополітичних проблем:
ліберально-демократична (Демокріт, Перикл, Сократ та ін.) і консервативна
(Геракліт, Платон, Аристотель та ін.). З початку нової ери панівною стала
консервативна тенденція, яка виявилася у створенні та існуванні протягом
тривалого часу величезних унітарних авторитарно-тоталітарних національних
імперій, котрі проводили політику насильницької асиміляції, перемішування та
переселення народів. У епоху Відродження процес розвитку ідей ліберальної
демократії та консерватизму в етнополітичному процесі, розпочатий в Італії,
поширився на Європу, а згодом – і на північноамериканський континент. Перша
тенденція розвивалася завдяки працям І.Канта [192], Й.Г.Гердера [87],
М.І.Драгоманова [145], М.С.Грушевського [102, 103] та ін. Розвиток другої
тенденції закріплювався у працях М.Макіавеллі [324], Г. Гегеля [85], Т.Мора,
В.К.Липинського [309] та ін. Пік розвитку етнополітичних ідей припав на ХVIII –
початок ХIХ ст., що було зумовлено переходом людства до індустріального періоду
свого розвитку. Саме в ті часи почала формуватися більшість сучасних
етнополітичних концепцій і, зокрема, теорії нації, національної держави,
націоналізму, прав людини й націй у їх взаємозв’язку.
За час свого існування людство виробило певні форми державних утворень –
етнічну державу, імперію, національну державу (унітарну, централізовану й
децентралізовану), федерацію, конфедерацію тощо. Схематично вказані форми
зображені в додатках (див. Додатки Д.1 – Д.10) Етнічна держава, проіснувавши
нетривалий проміжок часу, через асиміляційні та міграційні процеси, примусові
переселення народів лишилася епізодом в історії людства. Національна держава
виникає як реакція на існування величезних імперій. Це держава не з
моноетнічним (як етнічна держава стародавнього світу), а зі змішаним,
поліетнічним складом населення, об’єднана спільним громадянством, політичними
інтересами та цінностями (парламент, принцип розподілу влади тощо). Разом з
ідеями національної держави виникає ідеологія націоналізму, яка виконувала в
історії як об’єднавчі, так і руйнівні функції, зароджуються концепції прав
націй на самовизначення, теорії стосовно національного питання, національної
свідомості й самосвідомості, національно-державного будівництва. Названі
концепції і проблеми є складовою самостійних наук – етнополітології, етнології,
етноконфліктології, етнодержавознавства.
Достатньо перспективним напрямком з погляду на етнодержавотворчі процеси, що
проходять у сучасному світі, зокрема в Україні, є етнодержавознавство,
засновники якого досліджують етнонаціональну сферу з погляду етнодержавотворчих
процесів, констатуючи, що його “предметом є явища, тенденції та закономірності
етнонаціонального розвитку, зміст яких – той чи інший спосіб та форма
національно-державного самовизначення” [505, с. 23].
Виважена етнонаціональна політика в рамках етнодержавотворчих процесів сприяє
авторитету (як міжнародному, так і внутрішньому) держави, який “створюється у
сфері державної виконавчої влади” [43, с. 26] (див. Додатки Е.1. – Е.5.).
У чому ж полягає зміст етнонаціональної політики, які її особливості? На думку
більшості дослідників, її бажано розглядати з урахуванням того, що
етноспільноти як суб’єкти політики взаємодіють на різних рівнях, зокрема в
стосунках між титульною (державною) нацією, суб’єктами політики та інститутами
влади. Етноси, які не здатні піднятися до рівня розуміння своїх політичних
інтересів, перетворюються на об’єкт маніпуляцій або на засіб досягнення
інтересів інших політичних суб’єктів (колоніальні та залежні народи). В
етносів, що усвідомили свої інтереси як політичні, виникає потреба в їх
самовизначенні через певні інститути – національну державу, різновиди
автономії, національні рухи, партії та ін.
Політизовані етноси є двигуном, рушійною силою процесів розвитку та
модернізації поліетнічного суспільства. Тому треба констатувати, що термін
“етнополітика” тото
- Київ+380960830922