РОЗДІЛ 2. СТАНОВЛЕННЯ НАУКОВОГО УКРАЇНОЗНАВСТВА
2.1. Зародження українознавчих студій в університетах і наукових товариствах
Українознавство на рубежі ХVІІІ–ХІХ ст. взаємопов’язане з національним
відродженням України, започаткованим творчістю Т.Шевченка, діяльністю
кирило-мефодіівців, «Руської трійці», громадівців і тарасівців, що, у свою
чергу, відбувалося у контексті подій слов’янської історії та віддзеркалювало
основні тенденції європейської наукової думки. Становлення українознавчої науки
було основою кристалізації нації, її ментального одужання та духовного
зростання, сприяло утвердженню національної свідомості та слугувало прокладанню
шляху для порятунку від фізичного, духовного, економічного, політичного
занепаду в умовах «напівлюдського» існування у Російській та Австрійській
імперіях, зберігало українство на геополітичній карті Європи, створювало
потенційні можливості для майбутніх творчих дій у векторі виборення політичної
самостійності.
Найперше, що необхідно було зробити, це відокремитись від прищеплених поглядів
російської та польської інтелектуальної еліти про минуле, сучасне українського
народу. Інше важливе завдання – створення власної парадигми, яка відповідала б
основним традиціям, тенденціям розвитку національного буття та здобула належний
рівень у світовій інтелектуальній думці. Українські прогресивні погляди початку
ХІХ ст., вивчення яких дасть змогу зрозуміти тенденції наступних десятиліть,
зазнали значного впливу європейського романтизму, особливо тих його
представників, які основний акцент робили на понятті «народ-нація», виступали
проти національного гніту. В Україні ці філософські засади продовжували
формуватися крізь призму народницьких ідей і виявились у посиленому інтересі до
національної самобутності, вітчизняної історії, утвердженні вільної
особистості.
Основні складові німецької класичної філософії мали творче застосування на
українському інтелектуальному ґрунті у Харківському університеті, заснованому в
1805 р. з ініціативи відомого українського вченого і громадського діяча
В. Каразіна (1773–1842). Борець за реформу освіти Російської імперії у своїх
працях наголошував на колоніальному становищі України. За цю «провину» навіть
про смерть ученого охоронці імперії не спромоглися офіційно згадати [545], бо,
як зауважує біограф В. Анастасевич, В. Каразін «…занадто наблизився до полум’я
та обпалив собі крила, занадто довірився царському двору…» [725].
Першим ректором цієї найвищої освітньої установи в Україні був професор
І. Рижський. Саме його пропозиція до Імператорської академії наук опублікувати
один із літописів Слобідського краю, «…писаний мовою [Українською. – Авт.], яка
давніше тут уживалася, а в останні роки сильно змінюється і з великими кроками
наближується до великоросійської» [545, 238], дала поштовх до українознавчих
студій харківських учених, серед яких у 1810 р. налічувалося 24 професори, з
яких 17 – вітчизняні, 7 – іноземці [1035]. Російський дослідник В. Семевський
констатував наявність українофільських і панславістських симпатій в
університеті [954, 78].
У 1812 р. утворено перше в Україні Товариство наук, яке видрукувало один том
українознавчих праць. Цього ж року побачив світ «Харьковский еженедельник» –
перша газета Харкова та інші видання, навколо яких гуртувалися вітчизняні
науковці-дослідники. У започаткуванні українознавчих студій помітний вплив мав
«Украинский журнал» (1824–1825). У 30-х рр. ХІХ ст. з’являються спеціальні
українські альманахи: «Украинский альманах», «Утренняя звезда»
І. Срезневського, «Сніп» О. Корсуна, «Молодик» І. Бецького, якого Д. Багалій
назвав «живим пам’ятником розумового відродження краю» [280, 171].
Помітною постаттю наукового життя Харкова першої третини ХІХ ст. був
І. Срезневський (1812–1880) – філолог-славіст, етнограф, який досліджував
історію, побут, народну творчість українців. Цінним для українознавства є
зібрані ним і опубліковані у збірнику «Запорожская старина» (1833–1838)
унікальні етнографічні матеріали. У цьому ж збірнику поміщалися також
документальні матеріали, аналітичні огляди з історії українського козацтва.
Важливо зазначити, що на початку наукової діяльності, до реалізації реакційної
уварівської формули «православие, самодержавие, народность», учений писав
прозові та поетичні твори українською мовою («Майоре, майоре!», «Корній Овара»
та ін).
Отже, з початком заснування Харківського університету і до 30-х рр. ХІХ ст.
розпочалась подвижницька діяльність харківської еліти у напрямку поширення
рідної мови, історії, культури, реабілітації власного імені культури –
української.
З 40-х рр. ХІХ ст. традиції розвитку української культури продовжуються у Києві
у заснованому Університеті св. Володимира. Вищий навчальний заклад, за задумом
міністра освіти Російської імперії С. Уварова, мав «виховати» у польського
юнацтва «общий дух русского народа» [545]. Як зазначав М. Грушевський, «…на сих
офіційних підвалинах … почали відроджуватися традиції старої української
культури, соціальні й політичні змагання, перервані і придавлені, але не
викорінені…» [347]. Першим ректором і першим деканом історико-філологічного
факультету цього найвизначнішого наукового осередку України був М. Максимович
(1804–1873). Найбільшою заслугою вченого було те, що він зрозумів важливість
моменту, перетворив кафедру російської словесності у кафедру українознавства,
ставши на початку єдиним її викладачем, а згодом, за словами М. Драгоманова,
«…целым ученым историко-филологическим учреждением, и вместе с тем – живым
народным человеком» [347, 30].
Особливістю наукових дискурсів ученого було у
- Київ+380960830922