РОЗДІЛ 2
Розвиток теорії вітчизняної олігофренодидактики
2.1. Витоки олігофренопедагогіки як науки у дореволюційний період (друга
половина ХІХ – початок ХХ ст.)
Історіографія дефектології та різних галузей медицини дозволяє нам зрозуміти,
те що становлення знань про розумово відсталих дітей проходило за певними
законами протягом тривалого часу [29; 137; 250; 251; 295; 297; 374; 424; 458;
502; 530 та ін.]
На думку А.І. Селецького пізнання процесу історичного розвитку науки взагалі й,
зокрема, олігофренопедагогіки недопустимо уявляти як тільки просте задоволення
людської допитливості. “Воно практично необхідне для розробки теоретичних
питань цієї проблеми та для організації практичних заходів” [500, с. 128].
Діти і молодь завжди були в колі інтересів фахівців самого широкого спектру:
філософів, медиків, педагогів. Зокрема, такі видатні мислителі минулого, як
Платон і Аристотель присвятили питанням виховання людини в дитячому і юнацькому
віці ґрунтовні наукові трактати. Ідея природовідповідності у вихованні людини,
сформульована і розроблена Я.А. Коменським, Ж.-Ж. Руссо, Й. Песталоцці, стала
методологічною основою сучасної психолого-педагогічної науки. Український
вчений К.Д. Ушинський ще в 1867 році у книзі “Педагогічна антропологія (Людина
як предмет виховання)” акцентував увагу педагогічної громадськості на
необхідності всебічного вивчення дитини: “щоб виховати людину у всіх
відношеннях, педагогіка повинна спершу пізнати її також в усіх відношеннях, а
основою педагогіки є фізіологія, логіка й експериментальна психологія” [560,
с. 301].
Цілий ряд вітчизняних дослідників історико-дефектологічних проблем зазначають,
що ще в умовах царської Росії, складовою частиною якої була і Україна,
прогресивна громадськість зацікавилася різними аномаліями у психофізичному
розвиткові людини [87]. У квітні 1722 року імператор Петро І підписує Указ “Про
огляд дурнів у Сенаті”, а в березні 1813 року помітним явищем в історії
вітчизняної психіатрії став поділ Сенатом у табелі хвороб слабоумства на
вроджене та набуте.
Починаючи з листопада 1792 року в Петербурзі починає виходити щотижнева медична
газета, а у 1826 році з’являється російське наукове видання “Журнал
человеколюбимого общества”, які друкують останні досягнення в галузі психіатрії
того часу. Суттєвим науковим зрушенням було створення цілої низки
спеціалізованих видань: “Друг здоровья” (1835 р.), “Вестник естественных наук и
медицины” (1836 р.), “Русский инвалид” (1845 р.) та ін.
Помітною подією у науковому світі стало відкриття в 1834 році на базі
Харківського університету кафедри психопатології. Того ж року професор цієї
кафедри П.А. Бутковський видав перший у Росії підручник із психопатології, у
якому дав виважене тлумачення слабоумства. Через два роки П.А. Бутковський
відкриває школу для розумово відсталих дітей при Харківській психіатричній
лікарні, що отримала назву “Школа у ворот больницы”. Цей навчальний заклад став
експериментальним майданчиком для вчених-медиків та перших дефектологів. З 1854
року завдяки зусиллям прогресивних медиків того часу було відкрито у найбільших
містах країни ряд лікувальних закладів для психічно хворих дітей. У тому ж році
Головне управління військово-навчальними закладами відкрило в Саратові та
Іркутську “Виправні навчальні заклади”, які пізніше дістають назву “Навчальні
заклади з особливим режимом” для підлітків з психопатичними рисами розвитку.
На кінець ХІХ – початок ХХ століть припадає становлення дефектологічної науки.
“Це був час, коли у олігофренопедагогіку прийшли відомі вчені-педагоги та
медики. Для них були характерні не тільки глибокі знання в галузі дитячої
психології, але і та оцінка можливостей дітей-дебілів, при якій реалістичний
підхід поєднувався з деяким “припідніманням” дійсних здібностей цих дітей.
Б. Менель, А. Фукс, Р. Вайс, Ж. Демор, О. Декролі та багато інших у своїх
теоретичних роботах і практичній діяльності розвивали ідеї своїх попередників:
Є. Сегена, Ж. Ітара, І. Гуггенбюля” [300, с. 27].
Згідно матеріалів історико-педагогічних джерел, розбудова освітньої справи в
Україні в аналізований період відбувалась в основному у контексті розвитку
загальноімперської системи освіти, в якій у другій половині ХIХ ст. сталися
суттєві зрушення. Вона трансформувалася відповідно до соціально-економічних
перетворень (поступове розширення ринкових відносин, індустріалізація,
селянська реформа, зростання міст і відповідні процеси урбанізації населення
тощо). Такі процеси передбачали створення багатопрофільної системи середньої
освіти, що в свою чергу сприяло активному розвитку педагогіки і її складової –
історико-педагогічної науки [183; 184; 532 та ін.].
Зростання якісних показників у соціально-економічній сфері стимулювали розвиток
теоретичних пошуків у різних напрямах медицини та дефектологічної науки.
Утвердженню наукових підходів до вивчення теоретичних засад дефектології
сприяло започаткування поряд із церковними закладами опіки за глибоко розумово
відсталими дітьми перших світських закладів суспільного нагляду зазначеної
категорії легкої форми.
Ми поділяємо думку сучасних істориків дефектології про те що все “... більше
лікарів, педагогів і психологів не могли обійти увагою цю проблему.
Розроблялися перші програми вивчення захворювань нервової системи та причин
порушень психічного розвитку дітей. Допомога цим дітям розглядалася не тільки
як прояви гуманізму, а й як соціальна потреба, як засіб самозбереження
суспільства і, врешті, як умова “гігієни” шкільного життя” [88, с. 110].
Зазначені суспільно-наукові процеси спричинили започаткування нових галузей
психологічної
- Київ+380960830922