РОЗДІЛ 2
АНАЛІЗ ТА ОЦІНКА ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ
2.1. Становлення системи місцевого самоврядування в Україні та її територіально-функціональна структура
Становлення сучасної системи місцевого самоврядування в Україні має давні історичні традиції. Історія місцевого самоврядування в Україні має витоки з часів існування у східних слов'ян територіальної сусідської общини. За часів Київської Русі склалися різні форми місцевого самоврядування (регіональна, міська та сільська). Регіональне самоврядування існувало у формі вічових зборів,
або - "віче", що проводилися в окремих князівствах. Повноваження між князем і вільним населенням князівства були чітко розподілені. Віча відали питаннями війни і миру, формування адміністративних та судових органів, вибору князя.
У містах суб'єктами самоврядування були міські громади, які мали значну адміністративну, господарську та судову автономію. Громада встановлювала правила господарювання, призначала податки, платежі та інші повинності. Для керівництва поточними справами громада із заможних громадян обирала війта та ще деяких адміністративних осіб. У громади була міська корпоративна власність, в тому числі й на землю. Суб'єктом сільського самоврядування виступала сільська громада - "верв", яка об'єднувала жителів кількох сусідніх сіл, мала землю у корпоративній власності, представляла своїх громадян у відносинах з іншими громадами, феодалами та державною владою [159, с. 18-19].
Після входження українських земель до складу Великого Князівства Литовського місцеве самоврядування отримало подальший розвиток у формі війтівства. Війтів обирала міська громада на загальних зборах. У цей період існували складні взаємовідносини між міськими громадами, державою і приватними власниками міст. У великокнязівських містах поряд із громадою місцевим органом влади була старостинська державна адміністрація на чолі із старостою. У приватних містах поряд із громадським самоврядуванням існувала замкова адміністрація, очолювана довіреною особою феодального власника - намісником. Компетенції війта і намісника розмежовувалися.
Важливе значення у розвитку місцевого самоврядування мало поширення на українські міста Магдебурзького права, яке створило нову правову основу для розвитку самоврядування. Першим українським містом, яке отримало Магдебурзьке право, був Львів (у 1356 р.). Протягом ХV ст. це право отримали Луцьк, Житомир, Київ, Дубно, Ковель, Кам'янець-Подільський. Литовські та польські князі охоче видавали грамоти на запровадження Магдебурзького права в українських містах, розглядаючи у цьому засіб колонізації нових земель. Надання місту цього права означало відміну звичаєвих правових норм, вихід із-під
влади намісників, воєвод та феодалів, запровадження власного органу
міського самоврядування-магістрату, який складався з двох колегій-ради (адміністративний орган) та лави (судовий орган). Рада на чолі з бурмістром здійснювала керівництво всіма господарськими справами. Лавники обиралися на все життя. На чолі лави стояв війт, який призначався королем і був найвищою посадовою особою міста. Міста володіли нерухомістю, землею, справляли мито, запроваджували податки. Магдебурзьке право мало позитивне значення, тому що воно стримувало феодальну сваволю і прилучало Україну до європейської політичної культури.
Самобутньою сторінкою увійшло в історію військово-адміністративне самоврядування і полково-сотенний устрій, які існували в Україні з 2-ої половини ХVІ до середини ХVІІІ ст. На чолі кожного полку стояв полковник, якому допомагали старшина і полкова рада, а сотні - сотник разом з козацькою радою. На військових радах обиралися полковники та сотники, вирішувалися найважливіші політичні, судові, господарські та військові справи.
Окремої уваги потребують традиції самоврядування у Запорізькій Січі. Вищим колективним органом влади там вважалася січова рада, яка була органом прямого народовладдя козаків. До компетенції ради належали питання законодавства, управління та суду, війни і миру, міжнародних відносин, обрання кошового отамана та січової старшини. Виконавча влада на Січі належала кошовому отаману, який обирався на січовій раді терміном на рік. Він зосереджував у своїх руках вищу адміністративну, військову та судову владу.
До військової старшини належали суддя, писар, осавул, обозний та курінні отамани, які також обиралися на січовій раді. За січовою старшиною нижчими за рангом були похідна та паланкова старшини. Отже, козацьке самоврядування у Січі та паланках мало всі ознаки демократичної держави.
У добу Гетьманщини місцеве самоврядування на території України, підвладній Росії, у 2-й половині ХVІІ ст. здійснювалося із дотриманням положень Магдебурзького права. У 1665 р. царським указом були надані грамоти на Магдебурзьке право містам Лівобережної України. Проте через невизначеність цього права воно часто порушувалося.
З ХVІІІ ст. у Російській імперії запроваджується новий адміністративно-територіальній устрій. Після ліквідації гетьманства у 1764 р. на території України було утворено 9 губерній. У 1784 р. в Лівобережній Україні створюються нові органи місцевого самоврядування - міські думи.
У ХІХ ст. на Україні розпочався процес формування уніфікованих загальноросійських органів місцевого самоврядування. У 1838 р. запроваджується станове самоврядування для державних і вільних селян у формі сільського товариства. Сільське товариство збігалося з сільською громадою і мало корпоративну власність, в тому числі й на землю. Сільське товариство було низовою адміністративною й господарською одиницею. Найважливіші питання вирішував сільській схід, а поточні - обраний на сході староста [159, с. 21].
Значний вплив на суспільне життя в Україні мала земська реформа 1864 р. у Російській імперії. За цією реформою у лівобережній та південній частинах України було утворено 9 губернських і 60 повітових земських установ. За законом земство складалося з губернських і повітових земських зборів т