РОЗДІЛ 2
АНАЛІЗ СУЧАСНОГО СТАНУ РОЗВИТКУ МІСЦЕВОГО САМОВРЯДУВАННЯ В КРАЇНІ
2.1. Зарубіжний досвід розвитку місцевого самоврядування
Як зазначав відомий французький вчений А.Токвіль, “центральна влада, якою б
освіченою та вправною вона не була, не в змозі одна охопити всі питання життя
великого народу. Вона не може цього зробити тому, що подібне завдання перевищує
всі межі людських можливостей. Коли така влада намагається виключно лише своїми
силами створити та привести в дію нескінченну множину різних суспільних
механізмів, вона змушена буде або задовольнитися далеко неповними результатами,
або її зусилля будуть просто марні” [245].
У зв’язку з необхідністю організації ефективного управління, територія
будь-якої держави поділяється на адміністративно-територіальні одиниці.
В більшості сучасних держав адміністративно-територіальний поділ може бути
змінено законом: законодавець має право як змінювати кордони існуючих
адміністративно-територіальних одиниць, так і створювати нові. Крім того,
існування адміністративно-територіальних одиниць передбачається в текстах
конституцій.
Найбільш традиційною є дворівнева система адміністративно-територіального
поділу: графства і муніципалітети в США, амти і общини в Данії, лени і общини в
Швеції, префектури і муніципалітети в Японії, провінції і общини в Нідерландах
і т. ін.
Слід відмітити, що в федеративних державах дворівнева схема існує всередині
суб’єктів федерації, які мають статус держави або державних утворень.
Історично формування дворівневої організації місцевої влади пов’язано з різним
походженням територіальних одиниць низового (муніципального) і вищестоящих
рівнів. Території низового рівня формувались природно: кожне місто, селище,
інший населений пункт становились окремою адміністративно – територіальною
одиницею. Саме так виникли багато із існуючих і сьогодні комун, общин,
муніципалітетів тощо. Території вищестоящого рівня (префектури, округи,
департаменти, провінції) цілеспрямовано створювались органами державної влади
для вирішення особистих завдань, тобто виникли “штучно”. В результаті вони були
однорідними за площею і за чисельністю населення, ніж муніципальні утворення.
Спочатку і основні завдання органів влади “природних” і “штучних” територій
суттєво відрізнялись: на низовому рівні вирішувались господарські завдання,
деякі види адміністративного регулювання, тоді як вищестоящий рівень
територіальної організації призначався для виконання поліцейських функцій і, в
цілому, для забезпечення державного контролю над територією.
В більшості випадках існуючі схеми дворівневого адміністративно-територіального
поділу формувались ще в ХVIII-XIX ст. Соціально-економічні і демографічні зміни
ХІХ ст. привели до того, що старий адміністративно-територіальний поділ
перестав відповідати завданням органів влади і розподілу населення. В першу
чергу це відносилося до малих сільських общин, які не могли ефективно
організувати управління із-за нестачі кадрів, вузької фіскальної бази та інших
складностей, пов’язаних з малою кількістю населення. Для вирішення цієї
проблеми багато держав провели в другій половині ХХ ст.
Адміністративно-територіальні реформи, направлені на скорочення кількості
територіальних утворень шляхом їх об’єднання.
Друге спрямування адміністративно-територіальних реформ пов’язане з
необхідністю створення єдиних органів управління для великих міст. В результаті
процесу урбанізації в XVIII-XXст. багато невеликих поселень, міст, селищ
влились у великі міста, формуючи єдину агломерацію. Традиційний територіальний
поділ перешкоджав ефективному управлінню, оскільки одне, з економічної і
географічної точки зору, місто могло складатися із декількох незалежних
муніципалітетів. В результаті реформ сформувались такі територіальні утворення,
як міста – райони або міста за районом в ФРН і Австралії, “нові общини” в
Греції, “незалежні” міста в деяких штатах США, “нові унітарні утворення” у
Великобританії тощо.
Формування третього рівня територіальної організації влади – результат
перетворень другої половини ХХ сторіччя.
В деяких країнах трирівневий адміністративно-територіальний поділ є
традиційним, але в більшості випадках створення нових великих територіальних
одиниць пов’язано з новими факторами. По-перше, старі
адміністративно-територіальні одиниці виявилися дуже малими для ефективного
економічного планування, яке становиться важливим аспектом діяльності держави з
1950-х років майже в усіх країнах. По-друге, в результаті децентралізації влади
створені раніше “штучні” територіальні одиниці (департаменти, райони,
провінції) отримали право на самоврядування. В таких випадках держава часто
прагне створювати більш крупні територіальні утворення для контролю над
самоврядними територіями і координації їх діяльності. Нарешті, в країнах
Західної Європи створення регіонального рівня територіальної організації
стимульовано вимогами органів Європейського Союзу. Багато європейських програм
в обов’язковому порядку передбачають наявність регіонів, які відповідають
певним географічним характеристикам. В залежності від особливостей державного
устрою нові території управляються централізовано (ФРН, Греція,
Великобританія), без ієрархічної підпорядкованості (Франція, частково Ірландія)
або мають більшу автономію, порівняну зі статусом суб’єктів федерації
(формально унітарні Італія та Іспанія).
Територіальна основа управління розвивається не тільки „вверх”, з метою
створення більш крупних територіальних одиниць, а й „вниз”, в бік формування
більш малих. Це пов’яз
- Київ+380960830922