РОЗДІЛ 2
ОБ’ЄКТИВНІ ОЗНАКИ СКЛАДУ ЗЛОЧИНУ “ЗАЙНЯТТЯ ЗАБОРОНЕНИМИ ВИДАМИ ГОСПОДАРСЬКОЇ
ДІЯЛЬНОСТІ”
2.1. Об’єкт зайняття забороненими видами господарської діяльності
Точне встановлення об’єкта будь-якого злочину має велике значення для виявлення
характеру і ступеня його суспільної небезпеки, відмежування від суміжних
злочинів, для призначення покарання тощо. Теоретична і практична значимість
об’єкта злочину зумовила великий інтерес представників юридичної науки до цієї
проблеми. Саме об’єкт злочину дозволяє визначити соціально-політичну сутність
злочину, його суспільно небезпечні наслідки, сприяє правильній кваліфікації
діяння, а також відмежуванню його від суміжних суспільно небезпечних посягань.
Об’єкт має істотне значення також для визначення самого поняття злочину, у
значній мірі впливає на зміст об’єктивних та суб’єктивних ознак злочину, є
вихідним при класифікації злочинів, побудови системи Особливої частини
Кримінального кодексу України тощо [1, c. 74]. Слід зазначити, що об’єкт
злочину слід відмежовувати від об’єкта кримінально-правової охорони. Ці поняття
хоча і взаємопов’язані, але не тотожні. Об’єкт кримінально-правової охорони –
більш широке поняття. По-перше, віднесення певних відносин до категорії тих, що
охороняються кримінальним правом, не перетворює будь-яке посягання на них на
кримінально каране, оскільки злочинами визнаються тільки найнебезпечніші
посягання на об’єкти, передбачені кримінальним законом [2, с. 149]. По-друге,
кримінальний закон охороняє певні об’єкти не лише від злочинних, а й від інших
суспільно небезпечних посягань, які не визнаються злочинами (наприклад,
заподіяння шкоди з боку неосудних осіб або тих, які не досягли віку, з якого
може наставати кримінальна відповідальність) [3, с. 25]. Все це дозволяє
зробити висновок, що проблема визначення об’єкта злочину – одна із основних у
доктрині кримінального права. Як зазначається в юридичній літературі, це
пов’язано з тим, що протягом останніх років вітчизняна школа кримінального
права будує концептуальний каркас теорії об’єкта злочину на основі
матеріального визначення злочину, тобто поняття, що ґрунтується, перш за все,
на ознаці суспільної небезпеки [4, с. 138]. Така позиція була пануючою в
російській науці кримінального права ХІХ – початку ХХ ст., радянській науці
кримінального права і все ще залишається в науці кримінального права сучасної
України.
У кримінальному праві фактично одностайно визначається, що об’єкт злочину – це
те, на що посягає особа, яка вчиняє злочинне діяння. Однак питання про те, чому
саме заподіюється або може бути заподіяно шкоду в результаті вчинення злочину,
вже протягом багатьох років залишається вельми спірним. Так, у середині ХІХ ст.
В.Д. Спасовичем [2, с. 148-149, 541-542] було розроблено нормативістську теорію
об’єкта злочину як “непорушного права будь-кого” [5, с. 84]. Уточнивши її, М.С.
Таганцев зазначав, що посягання на суб’єктивне право становить лише засіб, за
допомогою якого винна особа посягає на норму права, на якій ґрунтується таке
право. Тому держава з причин недостатності інших засобів погрожує особі, яка
посягає на нього, покаранням [6, с. 36-40].
У радянській кримінально-правовій доктрині протягом майже семи десятиріч
переважала позиція, що об’єктом злочину є соціалістичні суспільні відносини.
Незважаючи на закріплення у статтях 5, 6 Керівних засад з кримінального права
РФСР того, що злочином є “порушення порядку суспільних відносин, охоронюваних
кримінальним правом”, уперше теоретичне визнання це положення отримало тільки в
підручнику А.А. Піонтковського [7, с. 129-130]. С. В. Познишев, не наважившись
визнати незрозумілу для нього конструкцію суспільних відносин як “конкретних
відносин, речей і станів осіб або речей” об’єктом злочину [8, с. 19], визнавав
останнім “правове благо” Ф. Ліста, хоча і бачив у ньому не “правоохоронюваний
інтерес” [9, с. 67], а “життя, здоров’я, честь, свободу, майно та багато
іншого” [10, с. 53]. Надалі наука радянського кримінального права так чи інакше
жорстко дотримувалася погляду на об’єкт злочину як суспільних відносин,
прийнявши за аксіому, що “будь-який злочин прямо чи побічно посягає на
суспільні відносини соціалістичного суспільства” [11, с. 132]. Законодавець же
не користувався, наприклад, при перерахуванні в статтях 1, 7 КК УРСР 1960 р.
об’єктів кримінально-правової охорони для їх визначення терміном “суспільні
відносини” [12, с. 123-125].
Положення про об’єкт злочину як суспільні відносини ґрунтувалося на визначенні
суспільства як суми соціальних зв’язків, що ідентичне системі суспільних
відносин [13, с. 323]. А оскільки його авторами за основу бралася єдність цілей
права та політики [13, с. 6-7], то це було підставою для неоднозначного підходу
щодо оцінки суспільних відносин як об’єкта злочину. Тому деякі науковці у той
час почали пояснювати останній через матеріальні цінності у формі реальних
благ, що охороняються законом [14, с. 8].
А.Н. Трайнін, називаючи “об’єктом посягання в його конкретному життєвому
втіленні як матеріальні, так і нематеріальні цінності”, підкреслював, що “у
марксистському розумінні об’єктом будь-якого посягання є суспільні відносини,
встановлені в інтересах панівного класу” [12, с. 123]. А.А. Піонтковський,
визнаючи загальним об’єктом злочину суспільні відносини, разом з тим робив
висновок, що безпосередній об’єкт може бути такими відносинами, але в більшості
випадків ними не є [11, с. 142; 15, с. 120]. М.А. Стручков називав об’єктом
кримінально-правової охорони “соціальні цінності кожного суспільства” [16, с.
88]. Побічно підтверджував цей висновок і А.В. Наумов, коли підкреслював, що
при зіставленні важливості таких об’єктів
- Київ+380960830922