РОЗДІЛ 2
Стан регулювання міжбюджетних стосунків в Україні
2.1. Нормативно-правове забезпечення регулювання міжбюджетних стосунків
Розвиток нормативно-правового забезпечення процесу регулювання міжбюджетних
стосунків в Україні можна умовно поділити на два періоди: до прийняття
Бюджетного кодексу і після його прийняття.
Бюджетна система, що залишилась Україні з радянських часів, була не спроможною
відповідати вимогам незалежної держави і майже повністю несприйнятливою до
окремих спроб її реформування. Це пов’язано зі зміною концепції організації
державної влади в Україні, її розподілом на законодавчу, виконавчу та судову, а
також запровадженням інституту місцевого самоврядування. Практично все потрібно
було робити спочатку, не реформувати, а будувати наново.
Першим кроком у побудові власної фінансової системи України є прийняття
05.12.1990 р. закону “Про бюджетну систему Української РСР”, яким встановлено
основні засади організації державних фінансів, підвалинами яких є система
бюджетів держави, дане визначення поняття бюджету в цілому і ланкам зведеного
бюджету, зокрема, чітко окреслено призначення й роль кожної з них. У ньому було
встановлено бюджетний устрій держави, визначено перелік прав і обов’язків
органів виконавчої влади, місцевих рад та їх виконавчих органів при формуванні,
затвердженні, виконанні бюджетів, послідовність етапів бюджетного процесу,
перелік доходів і видатків бюджетів різних рівнів.
У цьому законі та в законі “Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і
регіональне самоврядування” від 07.12.1990 р. Стверджується правовий принцип,
згідно з яким бюджети всіх рівнів є самостійними. Місцеві бюджети були виведені
зі складу Державного бюджету України, їх самостійність гарантувалась власними
та закріпленими доходами. Проте, це був хоч і значний крок, але тільки перший.
Окрім цього, бюджетний процес загалом і стосунки між державним та місцевими
бюджетами відображали специфіку розподілу бюджетних коштів у межах радянської
адміністративної системи. Старий бюджетний закон зберігав застосовуваний за
радянських часів принцип бюджетної піраміди: всі бюджети пов’язані між собою та
з державним бюджетом. Система бюджетної піраміди давала змогу вищим рівням
влади чинити політичний тиск на нижчі рівні під час розподілу бюджетних коштів,
коли рішення про виділення певної суми ухвалювалися на підставі відповідних
угод.
Тобто, принцип самостійності бюджетів усіх рівнів був лише продекларований, а
не підкріплений реальними повноваженнями та фінансовими ресурсами.
Про це свідчать події, що відбувалися протягом 1990-х років. У цей період
можливості місцевих бюджетів забезпечити громадян суспільними послугами дедалі
зменшувалися, що частково є наслідком соціально-економічної кризи в масштабах
усієї держави. Про це свідчить зменшення частки доходів і видатків місцевих
бюджетів у структурі зведеного бюджету України та у структурі ВВП. Окрім цього,
відчутним був брак належної нормативно-правової бази у сфері регулювання
міжбюджетних стосунків.
1992 рік став роком прийняття першого Державного бюджету незалежної України.
Збалансування місцевих бюджетів було проведено у ньому із застосуванням двох
методів: відрахувань від загальнодержавних податків і надання визначеної суми
фінансової допомоги. Регулюючими податками і зборами були визначені: податок на
додану вартість, податок на доходи, акцизний збір, прибутковий податок, плата
за землю. Ставки відрахувань цих податків і зборів до регіональних бюджетів
були встановлені диференційовано для окремих регіонів. Такий індивідуальний
підхід щодо встановлення регулюючих доходів для бюджетів
адміністративно-територіальних утворень дав змогу збалансувати їх із
мінімальним використанням трансфертів, що надавалися у вигляді субвенцій.
Питома вага субвенцій у видатках державного бюджету України на 1992 рік
становила всього 0,7 % [47, с. 283-284].
У 1993 році був зроблений перший крок до застосування групових нормативів
відрахувань від загальнодержавних доходів (податку на доходи й акцизного
збору). Остаточне збалансування доходів і видатків більшості регіональних
бюджетів здійснювалося з використанням індивідуальних відрахувань від податку
на додану вартість зі значною їх диференціацією по регіонах. Застосування
групових нормативів, однак, збільшило кількість дотаційних регіонів (із трьох у
1992 році до дев’яти у 1993 році), частка субвенцій у складі видатків
Державного бюджету України становила 1,2 % [47, с. 286].
1994 рік став єдиним роком, коли була зроблена спроба застосування єдиних
відрахувань від усіх регулюючих податків, що спричинило різке збільшення
кількості дотаційних регіонів (до 22). Частка субвенцій склала 3,5 % від
видатків державного бюджету України. У 1994 році вперше з’являється новий вид
міжбюджетних трансфертів – передача коштів із бюджетів Дніпропетровської,
Донецької, Запорізької та Полтавської областей і м.Києва до Державного бюджету
України як сум перевищення доходів над видатками регіональних бюджетів [47, с.
287].
У 1995 році відбувся перехід до попередньої практики застосування
індивідуальних нормативів у розподілі надходжень від податку на додану
вартість, а для інших податків були встановлені єдині нормативи. Це
супроводжувалося зменшенням кількості дотаційних регіонів, а також падінням
питомої ваги дотацій у видатках державного бюджету України до 2,6 %. Окрім
цього, Законом України “Про Державний бюджет України на 1995 рік” уперше було
введено поняття “норматив мінімальної бюджетної забезпеченості на одного
жителя” для використання його при розмежуванні регулюючих доходів між різними
бюджет
- Київ+380960830922