РОЗДІЛ 2
ІНФОРМАЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ УКРАЇНИ В ПРОЦЕСІ
ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ
2.1. Інформаційний простір України: сучасний стан і тенденції розвитку
Розглядаючи взаємодію органів державної влади і ЗМІ як аспект соціальної
взаємодії, вважаємо за необхідне звернути увагу на особливості національного
інформаційного простору України, оскільки він, у стратегічному вимірі,
відображає особливості системи впливу державного управління в сфері політичної
комунікації.
Насамперед зазначимо, що в українському законодавстві поки що немає чіткої
юридичної дефініції поняття „інформаційний простір”. Дискусії щодо змісту
поняття „інформаційний простір України” та про шляхи його демократичного й
національного розвитку тривають упродовж всього періоду існування незалежної
держави України. На думку окремих дослідників, сформувати юридично обґрунтоване
поняття “інформаційний простір України” можна, враховуючи сукупність елементів
інформаційного простору держави та функціональні напрями державної діяльності,
що охоплюють такі поняттям як “національний інформаційний простір” та виходячи
виключно із суверенного права України на самостійне й незалежне вирішення
даного питання [156]. Найбільш змістовне визначення поняття „інформаційного
простору”, на нашу думку, подає А.Баранов [7]. Проводячи паралель із водним та
повітряним простором держави, він пропонує вважати „інформаційним простором
держави” середовище, в якому відбувається формування, збирання, зберігання та
розповсюдження інформації. За такого підходу інформаційним простором держави
фактично є всі сфери комунікації, роль яких, як уже зазначалося, зростає з
розвитком інформаційних технологій. Отже, можна вважати, що до інформаційного
простору держави входять всі типи ЗМІ, Інтернет – середовище, книговидання,
бібліотечна справа, кіноіндустрія, теле – та радіокомунікації, а також всі типи
зв’язку і державні структури, які працюють з інформацією. В нашому дослідженні
ми будемо виходити саме з такого розуміння інформаційного простору України.
Інформаційний простір України сьогодні фактично ще тільки формується як
самостійний національний простір, його розвиток відбувається під впливом
демократичних тенденцій та змінюється внаслідок економічних і соціальних
трансформацій українського суспільства. Детально розглянемо окремі сегменти
інформаційного простору України, які є предметом дисертаційного дослідження і з
якими найбільш часто взаємодіють органи державної влади для поширення
інформації про свою діяльність. До них належать такі засоби масової інформації:
друковані (газети, журнали), телебачення та радіомовлення, інформаційні
агентства.
Друковані ЗМІ. На кінець 2005 р., за даними Держкомітету з питань телебачення
та радіомовлення (з березня 2006 р. реєстрацію здійснює Міністерство юстиції
України, тому сьогодні Держкомітет не публікує таких даних), в Україні
зареєстровано та перереєстровано 22794 періодичних видань. 9948 від їх
загальної кількості – видання загальнодержавної, регіональної та/або зарубіжної
сфери розповсюдження, 12846 – місцевої сфери розповсюдження [240]. З 9948
друкованих ЗМІ загальнодержавної сфери розповсюдження зареєстровано: 3809
газет, 4626 журналів, 381 бюлетень, 77 альманахів, 816 збірників, 185
календарів, 54 дайджестів.
Переважну більшість засновників періодичних видань із загальнодержавною сферою
розповсюдження становлять суб’єкти підприємницької діяльності. Так, серед
засновників ЗМІ найбільше, а саме 4645 юридичних осіб, є суб’єктами
підприємницької діяльності, на другому місці фізичні особи – 1727, на третьому
– навчальні заклади (815), на четвертому – громадські організації (684). Органи
виконавчої влади є засновниками лише 251 видання, релігійні організації – 95,
органи місцевого самоврядування – 55. 544 видання засновані науковими
установами, 156 – благодійними організаціями, 51 – творчими спілками, 87–
політичними партіями, 131 – трудовими колективами підприємств.
Порівняно з загальнодержавною сферою розповсюдження у друкованих ЗМІ з місцевою
сферою розповсюдження більше таких засновників: політичних партій (388 проти
87), релігійних організацій (320 проти 95), дещо менше громадських організацій
(930 проти 684). Серед засновників друкованих ЗМІ з місцевою сферою
розповсюдження безумовним лідером є суб’єкти підприємницької діяльності – 3332,
на другому місці – фізичні особи (2097), на третьому – органи місцевого
самоврядування (у тому числі спільно з місцевою державною адміністрацією 1221)
[239].
Слід зазначити, що зміна кількості засновників у бік збільшення фізичних осіб
та суб’єктів підприємницької діяльності з часом змінюється, хоча й дуже
повільно. Для підтвердження цієї тези порівняємо наведені нами дані з даними
Українського центру економічних і політичних досліджень ім. Разумкова, які були
оприлюднені у 2001 р. (рис.2.1, 2.2.).
Рис. 2.1. Дані Центру ім. Разумкова (2001р.) [92].
Рис. 2.2. Дані парламентських слухань 2006 р.[86].
З діаграм видно, що частка газет, засновниками яких виступають громадські
організації, зменшується, водночас збільшується частка видань, засновниками
яких виступають навчальні заклади. На нашу думку, в цьому є певний прогрес,
оскільки навчальні заклади, засновуючи свої видання, займаються просвітою і
турбуються про внутрішній ПР. Разом з тим громадські організації, очевидно,
усвідомили, що для поширення інформації про свою діяльність можна
використовувати загальноприйняті методи взаємодії зі ЗМІ і немає сенсу
фінансувати власні ЗМІ. Що ж до органів державної влади, то деякі з них ще
„тримают