РОЗДІЛ 2
ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ СИСТЕМНОГО АНАЛІЗУ І МОДЕЛЮВАННЯ В ДЕРЖАВНОМУ
УПРАВЛІННІ
Серед наукових методів, що використовувались в дослідженнях проблем державного
управління, все частіше можна зустріти такі, які походять з міждисциплінарного
пограниччя. Це свідчить з однієї сторони про потребу привнести в початково
гуманітарну науку державного управління математичну точність, а з другої –
поглянути на державне управління як на живу систему, пов’язану з
неоднозначністю і, часом, непрогнозованістю людської свідомості.
Системний аналіз і моделювання ще широко не використовуються як методи
державного управління, але завдяки своїм якостям – розглядати будь-яке явище чи
предмет як систему і знаходити в ньому системні характеристики, набуває все
більшого значення як засіб наукового дослідження. Більшість з таких системних
характеристик можуть бути очевидними для логіки вченого. Однак існують такі,
які розкривають не лише приховані особливості явища чи предмета, але й дають
можливість сформувати нетривіальні, та ефективні підходи в цій сфері,
запровадити динамічні процеси змін в інституціональній системі державного
управління, механізми держави та державного апарату. Теоретико-методологічною
основою розробки та впровадження адміністративної реформи мають бути
науково-системні методи, зокрема системний підхід, який дозволяє розглядати
державне управління в єдності його складових, які нерозривно пов’язані із
зовнішнім середовищем [126, с. 4].
Саме таким є системнорівневий підхід, що базується на психосистемному методі,
який поруч з іншими системними методиками, дає змогу розглянути ролі учасників
державного управління з точки зору взаємодії і розвитку систем, а також виявити
можливість підвищення їх ефективності. Його перевага полягає також в тому, що
він дозволяє розглядати державне управління, а значить і його суб’єкти, в
єдності його складових, які нерозривно пов’язані із зовнішнім середовищем.
Слід зауважити, що додаток психо- не звужує область використання методу до
конкретного індивіду чи сфери застосування психології, а привертає увагу до
явища інваріантності свідомості системи, притаманного як окремій особі, так і
групі осіб (громадян чи державних управлінців), а також макросоціальним
системам (суспільство, держава). Опираючись на термін “рівень”,
системнорівневий метод дає можливість розкрити багатоаспектність та
різнорідність суб’єктів державного управління, більш глибоко розкрити їх місце
і роль у системі державного управління, розширити методологічнубазу
державотворчого процесу.
2.1. Історичні передумови і джерела виникнення системнорівневого підходу до
моделювання суб’єктної складової державного управління
Існує ряд аспектів у методології системного дослідження: онтологічний (чи
системний у своїй сутності світ, у якому ми живемо?);
онтологічно-гносеологічний (чи системне наше знання і чи адекватна його
системність системності світу?); гносеологічний (чи системний процес пізнання і
чи є межі системному пізнанню світу?); практичний (чи системна перетворююча
діяльність людини?) [1, с. 112].
Вивчаючи системний підхід у дослідженнях, можна відзначити історичні джерела
системних поглядів на комплексний і багаторівневий характер навколишнього
світу, визначити принципи, які були створені на протязі всієї еволюції суб’єкта
державного управління. Первісне світорозуміння витікає з древніх традицій Китаю
та Індії, але набуває сучасний науковий характер лише в древній Греції в працях
Піфагора, Архімеда, Платона, Аристотеля та інших великих мислителів.
Вважається, що слово “система” з’явилось у Древній Елладі й означало поєднання,
організм, організацію, союз, а також і деякі акти (види) діяльності [122, с.
24]. Зазначимо, що древні закладали у зміст цього поняття не тільки (лише)
сукупність певних елементів, а й зв’язки між ними, механізм взаємодії складових
елементів та напрямок розвитку самого “організму”.
Ю.П.Сурмін виділяє три періоди розвитку системних ідей. Перший з них почався у
глибоку давнину і завершився до початку 20 століття. Це період виникнення і
розвитку системних ідей, які формувались в практичній та пізнавальній
діяльності людей, і мали розрізнений характер. Часто ці ідеї виникали
інтуїтивно. Другий період триває з початку минулого століття до його середини,
коли відбувається теоретизація системних ідей, формування перших системних
теорій, широке поширення системності у всі галузі знань. Системність
перетворюється в наукове знання про системи, стає інструментом пізнавальної
діяльності.
Третій період характеризується перетворенням системності в метод наукових
досліджень, аналітичної і синтетичної діяльності. Він починається з другої
половини 50-х років і співпадає з початком науково-технічної революції, яка
максимально використовувала системний метод для наукових відкриттів, здійснення
технологічних розробок. Системність до кінця 20 століття стала всезагальним
світоглядом, який використовують фахівці всіх галузей науки [179, с. 12].
Уявлення древніх про системність світу були геніальними. Так, Анаксагор широко
використовував два постулати: “все у всьому” та “із всього – все”, які в
початковому стані відображали системні закони, що будуть відкриті у 20-му
столітті.
Демокрит висунув ідею атомної будови, взаємозв’язків. Він порівнював утворення
складних тіл з атомів із утворенням слів. Відомо, що першим в історії наукової
думки принцип системності ввів Аристотель. “Ціле більше суми його частин” – цей
системний принцип емержентності задовго до появи сучасних фізичних уявлень,
передбачив хід розвитку наукових пошукі
- Київ+380960830922