РОЗДІЛ 2
СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ
В ДЕРЖАВАХ ЄС ТА ЇЇ СПІВПРАЦІ З УКРАЇНОЮ
Осмислення та розробка політико-управлінських засад у сфері взаємодії України з українською діаспорою, рівень адекватності управлінських рішень та їх ефективність залежать від врахування особливостей розвитку об'єкту, до яких ці засади й рішення будуть застосовуватись, а саме української діаспори. Як зазначив у своєму виступі на відкритті IV Всесвітнього форуму українців Президент України В.Ющенко: "перед Києвом стоїть принципове завдання здійснити достеменне вивчення української присутності за кордоном..." [294].
В цілях найбільш повного представлення процесів й проблематики, які характерні для українських діаспорних громад країн-членів ЄС, для дослідження було обрано українські діаспорні громади Великобританії, Латвії та Естонії, Польщі й Словаччини. Коло даних країн дасть змогу розглянути розвиток діаспорних громад ЄС всіх типів, а саме "західної" української діаспори - Великобританії, діаспорних громад з пострадянського простору - Естонії (яка є зразковим прикладом розбудови української громади на пострадянському просторі) та Латвії (за офіційними даними друга за чисельністю громада в ЄС зі значним комплексом проблем свого розвитку), а також українські автохтонні громади Польщі (за неофіційними даними найчисельніша громада в ЄС) та Словаччини (де українська громада перебуває на межі повної асиміляції й вимагає особливої уваги).
Розгляд розвитку зазначених українських діаспорних громад був зосереджений на таких аспектах: загальні соціально-демографічні показники та особливості розвитку, організаційний та інституційний розвиток, потенціал лобістської та громадської діяльності (розвиток організацій та інституцій, громадська діяльність та контакти з владними та бізнесовими структурами країни проживання, можливість скоординованих одночасних дій), стратегія відносин з історичною батьківщиною (яка є ідеологічною основою взаємодії діаспори з Україною, і яка особливо сконцентровано проявилась в реакції діаспори на події президентських виборів в Україні 2004 р.), досвід та рівень ефективності взаємодії з органами державної влади України та їх представниками, діяльність щодо збереження національної ідентичності.
2.1. Історія виникнення, типологія та особливості становлення сучасних українських громад в державах ЄС
Особливості історичного процесу формування української діаспори в світі визначили типові характеристики українських громад, їхні відмінні та спільні риси, а отже є важливими при встановленні типології сучасних українських діаспорних громад в країнах ЄС. Крім того, історія формування громад української діаспори неодмінно має враховуватись при розробці управлінських рішень, оскільки практично кожна діаспорна громада має свої індивідуальні особливості, потреби і проблеми, обумовлені в багатьох випадках саме історією її формування.
Історію розселення українського етносу в світі традиційно розділяють на чотири історичних етапи (хвилі): І хвиля - період від останньої чверті ХІХ ст. до початку Першої світової війни, ІІ хвиля - міжвоєнний період від закінчення Першої світової війни до початку Другої світової війни, ІІІ хвиля - період від закінчення Другої світової війни до набуття незалежності Україною, IV хвиля - триває з початку 90-х років ХХ ст.
Особливістю першої хвилі української імміграції є те, що вона практично не торкнулася країн Європи - основними країнами-рецепієнтами стали США, Канада, Бразилія, Аргентина. ЇЇ початок пояснюється високим природним приростом населення в регіонах, з яких виїжджали українці - Галичина, Буковина, Закарпаття, що впливало на нестачу сільськогосподарських земель, на накопичення безробітного працездатного населення, і в комплексі з іншими соціально-економічними та політичними факторами (відстала економіка регіонів виїзду, високі податки, політичні та культурні утиски українців на теренах Австро-Угорської імперії) створили сприятливі передумови для виїзду українців на постійне проживання з історичної батьківщини. Оскільки в інших країнах Європи даного періоду також спостерігався надлишок працездатного населення, залишалось обирати інші регіони світу. Більше шансів на працевлаштування та достойніше життя вбачалось в переїзді до Північної та Південної Америки - в США та Канаді швидкими темпами розвивалась промисловість, в Аргентині й Бразилії приваблювала можливість освоювати вільні сільськогосподарські землі. За оцінками Ф.Д.Заставного за 1890-1913 роки із західноукраїнських земель на постійне проживання виїхало в зарубіжні країни 700-800 тис. осіб [73, c. 237].
Друга хвиля характеризується появою суто політичної української еміграції, збільшенням кількості регіонів України, з яких виїжджали емігранти, активною діяльністю та розселенням української еміграції в Європі. Вперше дійсно великі осередки української еміграції утворилися в Західній та Центральній Європі - Австрії, Німеччині, Чехословаччині, Франції.
Саме в період другої хвилі еміграції було закладено підвалини української діаспорної мережі - інституції та організації діаспори. Так, в Європі на початку 20-х рр. ХХ ст. діяли Український вільний університет (створений в 1921 р. у Відні), Українська господарська академія, Вищий педагогічний інститут ім. М.Драгоманова, Студія класичного мистецтва, розбудовувались українські політичні, професійні, допомогові та інші організації, друкарні, церкви. Загалом, на початок 1921 р. чисельність українських емігрантів в країнах Західної Європи становила майже 100 тис. осіб [73, c. 237], яка поступово скоротилася майже вполовину через виїзд до інших країн світу (Канада, США, Аргентина).
Політичне забарвлення діяльності представників другої хвилі еміграції, активна позиція щодо подій в Україні призвели до формування власної стратегії стосунків діаспори з історичною батьківщиною та відповідного спрямування діяльності діаспорних інституцій, визначили на майб