РОЗДІЛ 2
МЕТОДИЧНА БАЗА ЕМПІРИЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ СТАНУ ТА ПРОБЛЕМ ОСОБИСТІСНОГО РОЗВИТКУ
КЕРІВНИКІВ ЗАГАЛЬНООСВІТНІХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ
Необхідність визначення тенденцій особистісного розвитку зумовлює визначення
методологічних основ емпіричного дослідження особливостей особистісного
розвитку керівників освітніх організацій у процесі їх професійної діяльності.
Важливим також є обґрунтування методичного інструментарію відповідно до
встановлених у першому розділі роботи показників особистісного розвитку
управлінців. Доцільним, крім того, є характеристика етапів організації
емпіричного дослідження особливостей, соціально-психологічних чинників
особистісного розвитку керівників ЗНЗ, а також особливостей підбору
репрезентативної вибірки досліджуваних.
2.1. Методологічні передумови дослідження особистісного розвитку керівників
загальноосвітніх навчальних закладів
Як відомо, виокремлюють декілька рівнів методології дослідження: по-перше,
метаметодологія; що здійснюється на загальнофілософських засадах, по-друге,
методологія в межах окремої наукової дисципліни, в якій реалізовано
загальнофілософські принципи дослідження відповідно до її специфічного
предмету; по-третє, сукупність методів і методик дослідження, що визначаються
специфікою предмета конкретного дослідження в межах даної наукової дисципліни.
В.В. Москаленко зауважує, що значення даної ієрархії методології для соціальної
психології полягає в тому, щоби «не допустити зведення всіх методологічних
проблем тільки до третього значення цього поняття» [280, 209].
Перший рівень методологічного аналізу передбачає врахування
загальнофілософської проблеми індивідуальної свободи і детермінації розвитку,
розв’язання якої є досить складним і неоднозначним, трансформуючись у межах
соціальної психології в питання соціальної детермінації особистісного розвитку.
У зв’язку з цим Г.М. Андреєва указує на внутрішню конфліктність усієї
соціальної психології, що визначається «неможливістю найти однозначну відповідь
на її основне питання, а також визначити однонаправлений вектор розвитку
людини, не нехтуючи його зумовленістю всім соціокультурним полем, з одного
боку, і не відмовляючи у можливостях персонального самовизначення – з іншого»
[12, 43]. Подібної думки дотримується й В.В. Москаленко, вказуючи на
суперечливий характер зв’язку соціального й індивідуального, який виражається в
протилежності родової сутності людини і її реалізації в окремих індивідах
[280].
Загалом, на даний момент виокремлюють 4 базові системи, що визначають часто
діаметрально різні методологічні підходи до дослідження особистості й
особистісного розвитку залежно від локалізації джерела причинності [396]:
органоцентричні (джерело причинності міститься в організмі, зокрема, когнітивна
психологія, гуманістична психологія, психоаналіз); енвайроцентричні (джерело
причинності міститься в оточуючому середовищі, наприклад, біхевіоризм,
екологічна психологія); соціоцентричні (джерело причинності – соціальна група,
зокрема, постмодернізм і соціальний конструктивізм) і нецентричні (джерело
причинності невизначено або міститься у взаємодії, стосунках або в полі подій,
наприклад, діалектична психологія, інтербіхевіоральна психологія,
феноменологічна психологія. оперантний суб’єктивізм тощо).
Принципова неможливість знаходження «правильного» розв’язання проблеми в межах
лише однієї парадигмальної системи вимагає використання знань, накопичених у
різних, в тому числі, й альтернативних системах.
Саме тому Г.О. Балл закликає до діалогічних механізмів розвитку науки на основі
дотримання принципу раціогуманізму, коли психолог відповідно до притаманного
йому гуманістичного світогляду не відкидає жодних джерел і методологічних
засобів дослідження, водночас використовуючи їх розумно, з огляду на суть
справи [33].
Подібні погляди на аналіз соціально-психологічних феноменів подано в
інтегративно-еклектичному підході, запропонованому В.О. Янчуком [482]. Згідно
даного підходу проникнення у сутність феномену здійснюється через інтегрування
(у супроводі з критичною рефлексією) різних традицій, логік і інструментів при
збереженні їх автономії в наступному розвитку. Йдеться не про інтеграцію, що
породжує тенденцію до монополії істини, а про вільне оперування різноплощинним,
різновекторним знанням, пов’язаним з найбiльш продуктивним інструментарієм.
Інтегративно-еклектичний діалог альтернативних традицій передбачає максимальне
використання можливостей інших традицій, спрямоване на розширення уявлень про
підходи і дослідницькі методології, що застосовуються до вивчення вибраного
проблемного поля [482, 175].
У зв’язку з цим можна припустити, що методологічні положення різних підходів
доцільно використати для обґрунтування закономірностей особистісного розвитку з
певними обмеженнями і додатковими роз’ясненнями. В основу такого підходу, на
нашу думку, можна покласти базові методологічні положення
суб’єктно-діяльнісного і генетико-моделюючого підходів.
Щодо суб’єктно-діяльнісного підходу продуктивними в контексті досліджуваної
проблеми уявляються, насамперед, постулати щодо особистості як суб’єкта власної
життєдіяльності (Г.С. Костюк [219]), суб’єктності як джерела розвитку і
саморозвитку та власної життєтворчості (К.О. Абульханова-Славська [2]), людини
як суб’єкта психічної активності (А.В. Брушлінський [108], В.О. Татенко [410]).
Згідно генетико-моделюючого підходу (С.Д. Максименко [247]) актуальним
уявляється положення про необхідність вивчення психічних явищ в їх розвитку,
взаємозв’язку і взаємозалежності; адекватність методу психологічно
- Київ+380960830922